Сіренко Володимир Іванович народився 7 листопада 1931 р. у с. Новопетрівка Бердянського району Запорізької області (село задунайських січових козаків на березі Азовського моря). Видно, з дідів-прадідів передалося Володьці:
Ми всі на “ко”. Нам всім на “ко” близьке,
Крім – “на коліна” та іще “конати”.
Його батько, Іван Андрійович Сіренко (1906–1985) був кураїною в радянській Україні: його перекидали з села в село – працював то головою споживчого товариства, то в сільраді, то головою колгоспу.
Мати, Тетяна Антонівна Мамченко (1906–1978), була зі старого роду задунайських січовиків, яких за часів отамана Гладкого переселили у Приазовські степи. Малограмотна, добра модистка, яка шила і співала (не мугикала, як нині), а знала безліч слів пісень. Саме її невтомні руки допомогли родині пережити голодомор, та ще бичок і тюлька врятували від смерті. Край, де зливалося море і небо «де у мене виросли крила і наповнилась небом душа». Середньою освітою тоді була чотирикласна, її і здобув Володя у Долинській школі.
У 1941 р. він десятирічним хлопчиком разом із батьком гнав худобу і коней на Північний Кавказ. Жили в м. Арзір, потім у с. Величаївка Урожайницького р-ну Ставропольського краю. З відступом німців сім’я перебралася на Донбас, де батько влаштувався на шахті. Зрештою сім’я повернулася в с. Новоспасівку (нині Осипенко), де Володимир продовжив навчання, а потім переїхала в с. Комишуватка Приморського р-ну. Звідси Володимир завербувався на відбудову народного господарства. У 1948–1950 рр. вчився на підручного сталевара в ФЗО при Дніпродзержинському металургійному заводі. Одночасно закінчив вечірню середню школу.
Писати вірші Володимир Сіренко почав ще в дитинстві. Його вірші і дописи публікувала міська газета «Дзержинець». Влітку 1950 р. кореспондент газети «Правда» по Дніпродзержинську і Дніпропетровську Микола Титаренко запропонував здібному юнакові роботу в редакції міського радіомовлення. Трохи попрацював у Бердянську в газеті «Більшовицька зірка», повернувся в Дніпродзержинськ. Не знайшов журналістської роботи, пішов вихователем у гуртожиток робітничої молоді. І покликала хлопця весна життя:
Ой дівча,
ой моє ластівка,
поведи мене в літо!
У 1952 р. Володимир вирішив, що зустрів найдорожчу – Тетяну Ключникову, робітницю, українку з Сумщини.
Ти материк безкінечний,
захмелілий від простору й сонця…
Та коли одного разу не знайду тебе ніде,
упаде на мене сонце, небо гарне упаде…
Одружилися, наступного року у них знайшлася донька Людмила. Це не завадило владі поголити чоловікові лоба, забрати у парашутно-десантні війська у Пскові. Сіренко закінчив школу молодших командирів, був командиром відділення, мав 24 стрибки з парашутом. В армії вступив у КПРС. Голосистого українця взяли в ансамбль пісні і танцю. Він працював у дивізійній газеті, публікувався в ленінградських та московських газетах і журналах. Йому пропонували кар’єру в газеті, але він рвався додому.
Попливу я за обрій, під хмари,
Де голосять дощі й журавлі.
Я розтану в холоднім узвишші,
Щоб до тебе кохана якось
Обізватися громом із тиші,
Прошептати вустами колось.
1956 р. демобілізувався у званні сержанта. Після демобілізації – літпрацівник у багатотиражній газеті заводу ім. Дзержинського «Знамя Дзержинки», потім відповідальний секретар. 1958-64 рр. заочно здобував вищу освіту на російському відділенні філологічного факультету Дніпропетровського університету. 1962 р. народилася Ольга.У 1963-64 рр. працював редактором україномовної газети вагонобудівного заводу «Вагонобудівник». Здавалось би успіх! Його вірші в газетах «Комсомольская правда», «Правда», у журналі «Новый мир» читав увесь Союз. 1964 р. у видавництві «Промінь» вийшла перша поетична книжка Володимира «Рождение песни». У 1966 р. Володимир Сіренко написав сміливу книгу віршів «Остается народ» На нараді ідеологічних працівників у Дніпропетровську перший секретар обкому О.Ватченко, який упізнав себе у вірші «Стена», кричав, тупав ногами: «Вот в Днепродзержинске работает редактором газети на вагонном заводе поэт. Он пишет антисоветские стихи, в последнее время с националистическим уклоном начал писать. Ему не место в партии!»
Восени 1967 р. Сіренка виключили з КПРС «за чтение среди трудящихся и молодежи идеологически вредних стихотворений, искажающих советскую действительность».
А він перестав писати російською мовою, слухав ворожі радіоголоси, завів небезпечні знайомства з Олексою Тихим, Вірою та Євгеном Чередниченками, Борисом Антоненком-Давидовичем, Іваном Гончарем, Іваном Сокульським. Завіршував українською.
У лютому 1968 р., коли Олеся Гончара дзьобали за роман «Собор», Сіренко написав листа на підтримку письменника, за що позбувся роботи.
Я вітаю «Сто світил» Руденка
І «Собор» Олеся Гончара.
Хай гіркотна правда і вогненна
Спалює, витруює брехню.
Безробітний поет на літо поїхав до тітки Ганни в с. Новоспасівку, ловив рибу, продавав і на це жив.
Перестали друкувати твори Сіренка. Безліч разів його викликали на «профілактичні» бесіди, особливо опісля радіовисилань про нього радіо «Свобода» та «Голосу Америки», але далі «профілактики» не йшло. Чому? Був у Володимира в Києві друг дитинства – «велика гебешна шишка» полковник Гав’яз, який порадив обласним гебістам не вдаватися до крайнощів, не йти далі «профілактики». Більше 20 років, до самої пенсії опікував полковник друга дитинства.
Перший обшук у нього відбувся 11.12. 1969 у справі Миколи Береславського, який біля пам’ятника Т. Шевченку в Києві чинив спробу самоспалення на знак протесту проти русифікації. Сіренко виступав свідком у його обороні і сказав, що русифікація справді відбувається. 6.03. 1972 у нього був обшук у справі поета Миколи Холодного. Третій – 19.03. 1985 у зв’язку з фабрикуванням карної справи проти нього самого.
Господи! В чому хлопців провина?
За що їх сила нечиста гребе?
Ніч. Ані звуку. Вся Україна –
Архіпелаг КДБ.
Коли друг дитинства пішов на пенсію, у час «перестройки» був осуджений і висланий під Астрахань. Ви звернули увагу, що за перебудови політичних статей уже не було, дисидентів кидали до буцегарні за ганебними статтями: В’ячеслава Чорновола – за згвалтування; Василя Овсієнка – за побиття міліціонера; Володимира Сіренка – за крадіжку та зловживання службовим становищем. Справа в тім, що Сіренкові було важко знайти роботу: влаштувався в Дніпропетровський інститут мінеральних ресурсів, редагував технічні звіти, наукові статті і відповідав за видання бланків. Друкарня в м. Кобеляки через нестачу паперу часом друкувала бланки в борг. Сіренко побачив, що в друкарні обрахунки ведуться на рахівницях, він попросив керівництво інституту відремонтувати списаний калькулятор і передав його в друкарню. Отак з’явилася справа та вирок: 2,5 р. заслання і примусових робіт.
Не побивайтеся. І не треба сліз.
Довіримося долі – господині.
Я лише тіло в Камизяк привіз.
Уся душа моя на Україні.
Майор Буличов порозмовляв із засудженим, зрозумів, що справа сфабрикована гебістами, і зі співчуттям поставився до нього та надав роботу коменданта гуртожитку «хіміків» – засуджених до примусових робіт. Сіренко домігся перегляду своєї справи. Він звернувся з заявою до XXVII з’їзду КПРС. Генеральний прокурор СРСР опротестував вирок, Верховний Суд УРСР 3.05. 1986 р. скасував вирок за відсутністю в діях складу злочину. 9 травня він повернувся додому. Восени 1987 року С. викликали в Комітет партійного контролю ЦК КПРС і поновили в партії з зарахуванням втраченого стажу 22 роки. Наприкінці 1987 р. він також домігся повернення всіх конфіскованих раніше творів. Реабілітованого Сіренка поновили на старій роботі і сплатили компенсацію. Працював редактором обласного телебачення, вів авторські передачі «Не поле перейти», «З душі і серця».
У 1989 р. демонстративно здав партквиток.
Треба б жити мовчки, а я все базікав.
Не була ні в чому моя хата скраю.
Все мені боліло. І тепер ось маю –
В чужині, не дома, посадив тополю
І сиджу під нею, виглядаю долю.
Відійшов у вічність 8 травня 2015 року.
Залишити відповідь