– От ти пишеш, що «8 грудня 2013 року о 18:00 в Києві під час мітингу на Євромайдані повалено пам’ятник Леніну на початку бульвару Тараса Шевченка (на Бессарабці)», – дістають мене Хомівна.
– Було таке, зняли шоколадного Джо з п’єдесталу. Що не так?
– А чому ти не вказала, що це початок ленінопадів по Україні?
– Бачиш, я маю дещо іншу думку. Вважаю, що перший чистим (безкоштовним) душевним поривом було нелегітимне повалення пам’ятника Леніну 1 серпня 1990 року (за рік до незалежності) у Червонограді.
Другим (уже легітимним) був демонтаж пам’ятника 8 серпня 1990 року в Тернополі на Площі Свободи (нині майдан Волі).
– Ага, ясно: не любиш сіятельних рішень згори, які частенько відволікають увагу мас, перемикають нас на інше?
– Можна й так сказати: не шаную проплачених рішень.
– Добре! А як бути з місцями сіятельного ідола?
– По-перше, хто сказав, що ці місця «застовпив» вічно живий? У Тернополі на тому місці з 1935 по 1940 рр стояв пам’ятник Юзефові Пілсудському, з 1967 до 1990 р. – Леніну, з жовтня 2002 року пам’ятник Данилові Галицькому.
– У Києві важче – це було криваве місце, де страчували на шибеницях українців німецькі та радянські окупанти. Я би там не планувала пам’ятників.
– Мо’ й так…
