24 грудня 1822 р. народився син донського поміщика Іван Васильович Турчанинов. Де саме знайшовся козацький син та онук Іван Турчининов? Одні дослідники називають Слобожанщину, інші – донські землі: м. Новочеркаськ або станицю Костянтинівська. У царській Росії козацтво мало низку привілеїв: підвищений земельний наділ, податкові пільги, зо що чоловіки від 21 року до 36 проходили професійну військову службу.
З дитинства Іванко слухав розповіді старожилів про Січ Запорозьку, дід згадував Булавінське повстання 1705—1707 рр. У 14 років підліток став кадетом. Опановував науку в І–му кадетському корпусі військового училища в Петербурзі, згодом у військовій класичній гімназії в Новочеркаську. У 1842 р. закінчив Михайлівське артилерійське училище і як козацький офіцер відбув на службу в Донську кінно-артилерійську батарею.
У 1853 р. Іван Турчанинов із срібною медаллю закінчив військову академію генерального штабу. За час навчання добрим приятелем Івана став великий князь Олександр (майбутній цар Олександр ІІ).
Перед тридцятирічним капітаном відкрилася військова кар’єра: призначення в Генеральний штаб. Як винятково здібному фортифікатору й артилеристу Турчанинову доручили розробити план побудови морських укріплень у Фінляндії. У 33 роки козак удостоївся звання гвардії полковника Генерального штабу.
Щасливо складалося родинне життя: Іван Турчанинов одружився з коханою Надією Львовою, донською козачкою, яка була сестрою однополчанина Євгена Григор’єва.
Утім навесні 1856 р. начальник штабу корпусу, полковник Іван Турчанинов подав прохання про відпустку за станом здоров’я і разом з дружиною виїхав начебто на лікування до Марієнбаду. Після кількох місяців у Німеччині, Франції та Англії полковник став політичним емігрантом. А у його справі з’явився наказ від 27 листопада 1857 р.: «За долговременное неприбытие из отпуска исключить из службы полковника Турчанинова и предать его военному суду по отыскании».
У серпні 1856 р. Турчанинови прибули до США (тоді цю абревіатуру зображали — САСШ). У Нью-Йорку купили невелику ферму на Лонг-Айленді та зайнялися фермерством. Потім притулок молоде подружжя знайшло у Філадельфії, де Іван закінчив трирічне вище інженерне училище, Надія — дворічне медичне училище. Турчанинов не боявся чорної роботи: працював фермером, працівником, креслярем, інженером-будівельником, інженером-топографом в управлінні залізниці в штаті Іллінойс. На новій посаді відбулося особисте знайомство з юрисконсультом Іллінойської залізниці Авраамом Лінкольном. Коли пахло війною між Північчю і Півднем, Турчин написав про права і свободи чорношкірого населення, зацікавив своїми поглядами конгресмена штату Ілліной Абрагама Лінкольна. Турчин взяв активну участь у президентській кампанії 1860 года. У 1860 р. у Спрінфілді, столиці Ілліною, під час виступу майбутнього президента представники Півдня зчинили бійку, і Турчин, ризикуючи життям, допоміг Лінкольну втекти.
Остання посада дала гроші на переїзд до Чикаго, де Іван став завідувати технічним відділом Іллінойської центральної залізниці.
Оскільки їхнє прізвище було довгим і складним для американців, Іван і Надія Турчанинови почали писатися Джон Бейзил і Надін Турчин. У графі національність полковник писав «козак».
Війна почалася в 1861–му. Російського добровольця прийняв генерал Уільям Текумсе Шерман, оцінив його професійні знання, гарне володіння англійською. Полковника Джона Безила Турчина призначили на посаду командира 19-го Іллінойського волонтерського полку до армії Півночі. Турчин уклав посібник настанов для бойових занять командирам, редагував газету, де у дописах вказував на помилки командування та бійців.
У 1864 р. славу полковникові принесли битви при Чикамозі («Кривава ріка»), описана в романі Маргарет Мітчелл «Віднесені вітром», та Чаттанузі, а також перший у світі винахід Турчина – панцирний потяг (бронепоїзд). Завдяки атакам цього панцирника захопили кілька стратегіческих мостів і вузлових станцій у Віргінії та Північній Джорджії. Панцирник («черепаху на колесах») намагалася захопити любовою атакою кавалерійська бригада Бедфорда Форреста, але втратила третину людей і відступила.
Згодом американське командування запровадило турчинівський досвід на всьому фронті: дії піхоти в розгорненому ланцюгу, штиковий бій, дії мобільних кавалерійських частин, концентрація піхоти та артилерії на головних станціях і стратегічних позиціях, будівництво укріплень у місцях складів із боєприпасами та продуктами харчування і нарешті телефонний зв’язок.
Його дружина Надін супроводжувала чоловіка у походах, була лікарем у бригаді. Коли у полковника стався важкий напад малярії, Турчин передав командування… своїй дружині, вона 10 днів передавала вістовим команди чоловіка і навіть повела вояків у бій. Американці спочатку пручалися (баба-командир, пляма на офіцерській честі), згодом вона успішно командувала полком під час хвороби чоловіка.
У вересні 1861 р. поїзд, у якому їхали солдати і офіцери 19–го Іллінойського добровільного піхотного полку, переїжджаючи міст на річці Потомак поблизу містечка Гюрон (штат Індіана) зазнав аварії. Кілька вагонів впали з моста в річку. Полковник Турчин разом із дружиною, іншими військовими кинулися рятувати солдатів. Мер містечка Гален — Роберт Брант писав про Надію: «Ця відважна жінка виявила чудо героїзму. Вона стояла в річці, витягувала вбитих та поранених із водяного гробу, розірвала на шматки свій одяг, щоби перев’язати рани воїнам. Своєю поведінкою пані Турчин засвідчила, що вона є вірною бойовою подругою свого чоловіка–командира, який веде за собою в бій хоробрих синів штату Ілліной».
Ось-ось мала бути перемога… Як завжди спрацювала заздрість. Командир бригади зняв Турчина з посади і передав справу в трибунал. За що? По-перше, за одну-єдину фразу. 2 травня 1862 р. на центральній площі міста Афіни (штат Алабама) Турчин проревів своїм солдатам і офіцерам: «Я заплющую свої очі на 2 години!». По-друге, за те, що образив офіцерів, коли передав командування дружині. 2 червня 1862 р. командир 8 бригади Армії Огайо полковник Джон Безил Турчин наказом N 90 позбувся посади; трибунал визнал його винним у «нехлюйському ставленні до службових обов’язків і військовій дисципліні», «неджентльменській поведінці» та «непідкоренню наказам».
Надія Турчин і офіцери 19-го Іллінойського звернулися до Президента.
Президент Лінкольн зробив запит справи Турчина в Білий дім і видав два укази: перший про помилування полковника Джона Безила Турчина «у зв’язку з незвичністю обставин справи і вимушеного характеру дій звинувачуваного». Другий указ про присвоєння полковнику Турчину звання бригадного генерала. Фаховий юрист Лінкольн порушив закон: Турчин не мав американського громадянства. Чикаго зустріло Турчина, як Національного героя; влаштували свято, подарували козаку Турчину почесний меч.
У березні 1863 р. Турчинузапропонували очолити кавалерійську дивізію в корпусі Стенлі, восени він знову стає командиром піхотної бригади. У липні 1864 р. з генералом стався сонячний удар, що перейшов у серцевий напад.
9 квітня 1865 р. біля форту Аппоматтокс армія Конфедерації капітулювала.
12 квітня відбулася церемонія здачі зброї.
14 квітня 1865 р. президента Лінкольна було смертельно поранено в театрі Форда, у Вашингтоні, револьверним пострілом у голову.
15 квітня 1865 р. бригадний генерал Турчин подав у відставку. А що далі? Не громадянин США не мав права служити на державній службе, не мав права на пенсію, міг тільки найматися на роботу або вести власну справу.
Спробував спитати про повернення на батьківщину, але «указом Правительствующего Сената исторгнут из звания и прав подданного империи Российской и впредь не имеет дозволения в отечество возвращаться».
Генерал Турчин із дружиною кілька років прожили в Чикаго, на околиці Кенвуд. Турчин до 1870 р. працював адвокатом патентів у Чикаго, упродовж трьох років був інженером-будівельником, торгував нерухомістю.
В 1865 р. написав: «Воєнні походи», щомісячно в Чикаго випускав серії, надрукував «Кампанії та битви при Чикамога» (1888).
У 1873 р Турчин виїхав із Чикаго і на пустому місці заснував для польських переселенців колонію Radone, у Вашингтоні, штат Іллінойс; побудував костел, салун, офіс шеріфа і школу; брав участь у благодійних концертах. Через 13 років в колонії мешкало 500 родин. Турчини розорилися на благодійності, впали в злидні.
Турчина вивчали в курсі історії Америки, як національного героя, і ніхто не знав, що жив він дуже скромно, у маленькому будинку в містечку Енн, підробляв на життя віртуозною грою на скрипці на вулицях Чикаго, харчувався тим, що вполював. Невеликі гонорари від продажу книжок надходили дуже рідко.
У 1898 р. Турчин зважився звернутися до Вашингтону з проханням призначити йому пенсію, але отримав відмову. Колишні однополчани дійшли до Конгресу, переконали державників призначити Турчину пенсію аж у 50 баксів на рік. Та пенсія не знайшла свого героя.
19 червня 1901 р. після двох місяців важкої хвороби у казенній лікарні для душевнохворих у м. Енн на руках вірної дружини спочив 79-летний генерал Турчин, хоробрий козак великої армії республіки США. Згідно з волею покійного та за розпорядженням президента США, ген. Джона Базиля, Турчина поховано на американському національному військовому цвинтарі у місті Моан Сіті на півдні штату Ілліной. Поруч із ним поховано дружину Надію Турчин, яка пережила свого чоловіка на три роки.
Залишити відповідь