30-31 грудня 1965 р самвидав випустив у широкий світ книгу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»
Розвідку було написано після першого покосу української інтелігенції, коли у серпні-вересні 1965-го року у Києві, Львові, Луцьку, Івано-Франківську та Тернополі були заарештовані три десятки молодих українських інтелігентів. У 4-го вересня у Києві під час прем’єри кінофільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» до протестів проти політичних репресій закликали поет Василь Стус та Іван Дзюба.
В праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Іван Дзюба з марксистських позицій проаналізував національно-культурну політику радянської влади в Україні. Автор доводив, що компартія ще за часів Сталіна перейшла на позиції російського великодержавного шовінізму. Свою аргументацію автор побудував переважно на цитатах із творів Леніна та партійних документів 20-х років. Він уважав, що політика КПРС, зокрема щодо України, суперечить корінним інтересам українського народу і вбачав вихід у поверненні до ленінських принципів національної політики.
Іван Дзюба відправив свою роботу «Інтернаціоналізмі чи русифікації?» першому секретарю ЦК компартії України Петру Шелесту та голові уряду УРСР Володимиру Щербицькому, а її російський переклад — керівництву КПРС.
Влада оголосила «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» антирадянським твором, а його поширення, зберігання чи навіть просто читання — кримінальним злочином. Іван Дзюба втратив роботу, був виключений зі Спілки письменників України і зазнав переслідувань з боку КДБ, а 1972-го року був ув’язнений.
У березні 1973 р. одразу ж після засудження Івана Дзюби за книгу «Націоналізм чи русифікація?» Микола Лукаш кинув до поштової скриньки лист, адресований голові президії Верховної Ради УРСР, голові Верховного суду УРСР, прокуророві УРСР; копія — президії Спілки письменників. Цей лист український Дон Кіхот, унікальний поліглот почав із того, що у І. Дзюби є дружина, діти, сухоти… «У зв’язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича… прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання (5 років концтабору та 5 років спец поселення).
Уряд не мав почуття гумору: М. Лукаша виключили зі Спілки письменників «за порушення статуту», що позбавило перекладача пенсії; запровадили домашній арешт. Довгенько біля його під’їзду стояв пост міліції, що не пропускав до нього нікого (отже, ні пенсії, ні продуктів від друзів). 20 років інтелектуал не міг друкуватися, не мав стабільного заробітку. Цей метод називався «приборкати вимушеним жебрацтвом» поліглот іронічно називав «злукашінням», до якого й сьогодні вдається окупаційна влада.
Два десятиліття ерудит світової слави носив на барахолку безцінні книжки, ходив голодним: бідність, самотність, неприкаяність довели до ґранчака. Переніс Микола Лукаш складну онкологічну операцію. Тільки 1987-го Микола Олексійович був поновлений у СПУ.
В Україні розвідка Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» була опублікована тільки 1990-го року у журналі «Вітчизна», а окремою книгою вперше видана 1991-го року.
