– Слухай-но сюди, – перепиняє мене Хомівна. – Де в наших селах були цвинтарі?
– Як де? В центрі села біля церкви покоїлися священики та меценати, а всі інші – на цвинтарі край села. Ця пошана до вічного спокою панувала і в містах.
– Ага, в старому Олександрівську (нашому Запоріжжі) козацький цвинтар був біля балочки нині там єврейська гімназія (пр. Маяковського); дворянський цвинтар був край міста, нині там гуртожиток університету (вул. Жуковського 55-59).
– А вже на десяту річницю «Великого Жовтня» в центрі Запоріжжя на площі Свободи з’явилося червоне капище – могильник матросні, яка воювала з січовими стрільцями Василя Вишиваного. Пізніше там з’явилася могила смершівців, знищених оунівцями.
– Дивина! Як це свята відзначати могильниками, смертями?
– А ти згадай найстрашніші для українців дні, коли ми втратили майже всю еліту, яку встигла виявити примарна українізація! До свята двадцятої річниці «Великого Жовтня» 27 жовтня 1937 р. сталінські кати почали масові розстріли в урочищі Сандармох. На відзначення 20-ї річниці «великої революції» розстріляли 20 тисяч «ворогів народу».
– Це що особливості національних святкувань?
– Певно так. 30 жовтня 1961 р. вибухом водневої бомби на Новій Землі було відзначено завершення ХХІІ з’їзду КПРС. У вузьких колах цю супер бомбу називали «Кузьчина Мать». Вибух був найпотужніший за всю історію людства: 50 мегатонн (близько 3 тисяч бомб Хіросіми). «Гриб» піднявся на висоту 65 кілометрів, ударна хвиля тричі обійшла Землю. У радіусі 50 км від епіцентру все палало, хоч сніг лежав у людський зріст.
– Отепер я зрозуміла матюк того часу: «червоні канібали нас на*бали»!
