4 березня 1918 р. Центральна Рада прийняла закон «Про реєстрацію громадянства Української Народної Республіки (УНР)».
2 березня 1918 року в Українській Народній Республіці було видано Закон «Про громадянство Української Народної Республіки», відповідно до якого громадянином УНР ставала кожна особа, яка народилася в Україні й була зв’язана з нею постійним місцем перебування і яка отримає про це грамоту від уряду УНР. Уряд міг надати громадянство також особам, ненародженим в Україні, після трирічного їх перебування в УНР. Подвійного громадянства в УНР не допускалося.
2 липня 1918 р. у Києві гетьман Павло Скоропадський затвердив Закон «Про громадянство Української Держави». Згідно з положенням документу, громадянами ставали всі піддані Російської імперії, які перебували в Україні та бажали прийняти українське громадянство. Право на українське громадянство скасовувалося в разі прийняття тією чи іншою особою громадянства або підданства іншої держави. За набуття громадянства іншої держави вводилося покарання та видворення з країни. До закону про громадянство додавалося «заприсяжне обіцяння».
На батьківщині вони отримували усю повноту політичних прав, у т. ч. виборчих. Натомість на них покладався обов’язок всіма силами дбати про добробут України. Багато українців на еміграції не зріклися громадянства УНР.
Російські піддані, які на цей час перебували в Україні, визнавалися її громадянами. Особи, народжені в Україні, незалежно від їхнього місцеперебування, мали право на українське громадянство в разі подання відповідної заяви протягом року після досягнення повноліття. Право на українське громадянство надавалося також особам, народженим громадянами Української Держави у шлюбі чужоземки з українським громадянином, усиновленим іноземцем до 17 років, шляхом натуралізації в разі перебування на території України протягом трьох років і спроможністю прогодувати себе й родину.
