Анатолій Піддубний

Чим довше живеш, тим частіше розмовляєш із мертвими; в натовпі бачиш людей, яких уже немає. От і зараз чоловік нагадав мені Анатолія Піддубного.
Відболіло недодане щастя,
відійшло
і, мабуть, вже не прийде…
Як він ішов! Стрімко, пружньо, долаючи довгоногістю відстань від електрички до “білого дому”. Як гонорово сидів на ньому “советський” джинсовий костюм! І чого б тоді мені не вийти з тролейбуса, не розпитати про все-все? Ніколи було, все поспішали. Хай владнаємо справи, тоді наговоримося… Тепер уже про нього говорять інші:
– Людина безмежно скромна, не амбітна, любомудр-філософ.
– Бригадир слюсарів “Запоріжсталі” заставляв замислитися глядача, був лауреатом міжнародних фотовиставок.
– Його поезія філігранна, думки чисті та глибокі.
– Його новели, публікації мали власне обличчя, достиглість думки вражала.
– Йому все так боліло, особливо українські справи. Сім`я завжди говорила тільки рідною. Він був серед засновників Руху, ОУН, був першим демократично обраним депутатом облради і обстоював інтереси виборців.
– Намагався робити добро навіть із зла, бо його робити більше ні з чого.
– Анатолій Пономаренко і сьогодні впевнений, що Толік його від смерті врятував. Коли було надто зле, викликав швидку, подбав, щоб вчасно на операцію потрапив.
Він був… А все-таки Був!
Народився Анатолій Піддубний 25 жовтня 1949 року в селі Чубарівці Пологівського району в сім`ї вчителів. “Я родом зі степу, а степ у нас плавний, спокійний, лагідний, і люди такі серед нього живуть, – врівноважені, неметушливі, терплячі. І сам я такий, намагаюсь таким бути.” Хлопчик із повоєнного села жив, як усі: робив набіги на колгоспне поле, збирав качани мерзлої кукурудзи, куштував нагая від об`їздника.
У іншому кутку села жив старший на два роки Вася Моруга – серйозний поет, який тоді вже друкував твори в газетах. Частенько до нього навідувався Толик, який і собі почав віршувати. Після восьмого класу батько Піддубного подарував синові фотоапарат. І майже одразу була поїздка до Ленінграда, можливість робити перші знімки. Пізніше Толик осягнув таємниці фотомистецтва, подарував нам тонкі поетичні фотоновели, хоч ніколи не мав хорошого дорогого обладнання. У лютому 1973 року Піддубного прийняли до фотоклубу.
1966 року після сільської школи пішов на “свій хліб” – поступив у Запоріжжі до училища №9, потім військова служба, чужа мова. Повернувся на “Запоріжсталь”. Робітник, який запоєм читав книжки, писав вірші, друкував їх у багатотиражці, відвідував засідання літоб”єднання. Страшенно боявся прожити безслідно.
Збираючи спогади про Піддубного, я звернулася до поета Анатолія Рекубрацького. І почула, як Піддубний приходив до редакції “Запорізької правди”, приносив свої білі вірші, новели. Дуже ображався на критику й не погоджувався щось переробляти. Він же так важко працював над словом, інколи по два роки єдине слово добирав. Найбільше Рекубрацького вразило те, як бригадир слюсарів одним махом трьох письменників “перевиховав”. Їх було у купе троє, переживали, щоб до комплекту не додалася сусідка, бо зіпсує ж вечерю… Четвертим виявився поет-початківець Анатолій Піддубний. Сіли щільненько, “приговорили” по сто грамів… А за другою чаркою почалися такі розмови, коли з пісні слів не викидають. Отут і обізвався Піддубний: “Анатолію Захаровичу, ви – член Спілки письменників, ви взірець для мене. Як ви можете такі слова говорити!” Другої пляшки не допили, соромно стало…
Беручи у Толика інтерв`ю для передачі “Мова рідна, слово рідне”, я запитала про українську мову в родині. Розповів, як юнаком привернув увагу своєї майбутньої дружини тим, що не соромився батьківської мови і не калічив її. Кохання, шлюб, дві донечки Галина та Надійка. Дома говорили рідною мовою. Коли дівчата приносили додому чужомовні слова, болісно запитував: “Чиїх батьків ви діти?” Не раз дівчата зверталися до тата щось зробити, а він говорив: “Давай навчу, щоб сама це вміла. Хто ж за тебе зробить, як мене не стане?” Тепер Галинка та Надійка пораються, згадуючи батькову науку.
Із 1988-го Піддубний почав учащати до політклубу, Товариства української мови. 3 вересня 1989 року на Хортиці відбулися нелегальні установчі збори Руху і Анатолій був серед його делегатів. Наступного року запоріжці обрали Анатолія Піддубного депутатом обласної ради. Скільки сил, енергії він віддав депутатській роботі!
Щойно 19 серпня 1991 р. почув про ГКЧП – подався до Києва. Яким був гордим, що зустрів день Незалежності в столиці! Потім ми створили ОУН. Часто збирались, відновлюючи сторінки рідної історії, обговорювали публікації в “Сучаснику”, в інших часописах, сперечались про твори Ольжича, Маланюка, Теліги. Інколи Толік говорив про свої публікації у газеті «День», у журналах “Українська культура”, зрідка читав власні поезії: чисті, щирі, мудрі. Був гордий, що його, рядового слюсаря, прийняли до Національної спілки журналістів України.
Після виходу на пенсію за гарячим стажем Піддубний працював редактором групи “Реабілітація”, збирав матеріали про жертв політичних репресій до обласної “Книги пам`яті”. Пригадую, як Толік вручав ті збірники, кілька слів додавав про роботу над ними.
Якось несподівано ми заговорили про коней, адже Анатолій підпрацьовував на конезаводі. Розповів, що спочатку ставився боязко, потім порозумівся – і закохався у розумних тварин. Писав про них теплі, інколи щемні новели. Навіть до Дня Незалежності здійснив кінну поїздку по області. Сміявся: “Узяв із собою 10 тюбиків дитячого крему”.
Говорив про плани, мріяв видати збірочку з того, що “накльовувалося ще в глибокій юності, а проросло ось аж тепер.” На своє 50-ліття подарував друзям “самвидавну” збірочку. На її обкладинці фото степового птаха, якого ось-ось наздожене чорна хмара, наче передчував, що його власний лет чекає піке.
Назва збірочки “…І” – наче німб над молитовно складеними дитячими долоньками. Чому “І”? Може, далася взнаки тиха війна з чиновниками саме за і? Воно, бачся, казус трапився. Коли козакові виписували свідоцтво про народження, написали українською Поддубний. Скільки ж попоходив Анатолій по кабінетах, аби відстояти “І”!
…І не зосталось майже нічого;
тільки
тонкий сполучник “І” між тим,
що минуло – і сьогодні… і болить
те, що було, і болить те,
чого немає…
Йому було 50, він завжди так поспішав і жив, щоб дати, дати. Жив у режимі жорстокої економії: економив час, але долав відстань від електрички до “білого дому” пішки. Кілька разів заходив до мене, брав друкарську машинку. Наче щось передчуваючи, упорядкував свої твори, розклав по теках: “Щоб не говорили, що не акуратний!”
9 травня 2000 року…Плавно дихає весна –
цвітіння, розвиток і спокій;
Тільки безтривожна благодать –
мов гіркуватий сміх.
О пів на десяту сталася страшна й незбагненна автокатастрофа.
Коли ми зібралися провести Анатолія на вічний спочинок, пані Тетяна гірко зронила: “Ви його бачили частіше, ніж я. Він усе старався для дітей. Зараз дівчата виросли, працюють, тільки й пожити…”
“Козака несуть і коня ведуть”… Виконуючи волю Анатолія Піддубного, родичі й друзі проводжали поета, громадянина, члена Національної спілки журналістів, добру людину. Поруч із домовиною тихо ступав гнідко.