– От уже вишкварок! Уяви собі: сидить воно і москальську «Поручик Голицын» наспівує! – це Хомівна про свого онука.
– І чого б то я мітингувала?
– Так воно пісню перекладає українською! Чи своїх йому мало?
– Хай перекладає, бо пісня, її автор – наші!
– Наші?
– Уяви собі, що автор пісні український шляхтич Георгій Гончаренко (псевдонім – Юрій Галич) народився 10 червня 1877 р. Його батько – Іван Юрійович Гончаренко родом із Полтавщини (біля станції Котемич був родовий хутір). Військовий, відставник, інспектор середніх навчальних закладів жив у Варшаві. Одного разу у Харкові він інспектував інститут шляхетних дівчат і задивився на красуню Надію Добровольську. Дівчина була родом із м. Вовчанська, її батько – поляк, завідувач поштою. Мати – українка. Надія малювала, вишивала. Перед випускним інспектор знову приїхав до Харкова, посватався до інститутки, отримав згоду та повіз її до Варшави. Знайшлося їм троє дітей: старшенька дочка померла малою, Юрій (Георгій) і молодший Іван продовжили рід. І хто тут росіянин?
Коли хлопцю було дев’ять, від запалення нирок помер батько. І хоч Георгій рано почав читати-писати-малювати й вірші складати, тобто був стовідсотковим гуманітарієм, але довелося стати військовим, бо ця наука була безкоштовною. Георгій Гончаренко з відзнакою закінчив кадетський корпус, потім у 1897 р. закінчив за першим розрядом Миколаївське кавалерійське училище, став корнетом у лейб-гвардії Кирасірського полку. Вступив до Миколаївської академії Генерального штабу, офіцерської кавалерійської школи. На третьому курсі на весіллі брата Івана познайомився з 16-річною випускницею гімназії та захопився нею. Потім зрідка бачилися у його дядька Андрія Юрійовича. Три роки зустрічалися, потім одружилися, дочекалися донечки.
У 1907 р. Георгій Гончаренко видав першу збірку поезій «Вечірні вогні». 10 квітня 1911 р. отримав призначення начальником штабу Усть-Двинської фортеці, у березні наступного року – отримав звання полковника, у якому його застала Перша світова. Галич (звідси його псевдо), Львів, Тернопіль…
В кафе
В Тернополе, на солнечном бульваре,
Где молодежь гуляет в галифе,
Где гимназистки ходят пара в паре –
Есть ресторан австрийский и кафе.
Среди недель, тягучих и осторожных,
Как хорошо сидеть там у окна,
Вдыхать ликер и аромат пирожных,
И видеть шелк бильярдного сукна.
Поймать цветок в пленяющей гирлянде,
Под смех стекла и пеструю молву,
И шепотком назначить панне Ванде,
На Майской улице, за сквером, рандеву.
Гончаренко – офіцер Генерального штабу, начальник штабу кавалерійського дивізіону, корпусу, командир драгунського полку. Отримав чин генерал-майора.
У часи визвольних війн українець Юрій Гончаренко служив із 06.08.1918. у Києві у генштабі Української Держави при гетьмані Скоропадському – генеральний хорунжий, начальник відділу нагород. Разом із Нарбутом і Модзалевським робили нагороди. Коли до влади прийшла Директорія, Гончаренко подався до Одеси, але в поїзді його впізнали петлюрівські пости і повернули до особливої київської кутузки на вул. Пушкінській. У камері сиділи ще двоє: головбух київського Нового банку Біленький та юний князь Голіцин, якого просто переплутали з його рідним дядьком, чия організація «Протофіс» зробила Скоропадського гетьманом.
У 1918-му князь Костянтин Голіцин і корнет Оболенський служили в ескадроні, який складався з офіцерів стрільців – членів полку Імператорської родини. Поручик відповідав за озброєння та припаси (звідси «Раздайте патроны, поручик Голицын»).
Тиждень соузники провели разом. Голіцин багато із задоволенням розповідав. Згадав і близького друга Михайла Булгакова – Юрія Гладиревського, прототипом Шервинського з «Білої гвардії».
На восьмий день усіх трьох арештантів вирішили перевести в інше місце. Конвоїром був старенький, не дуже тверезий сторож. На Хрещатику генерал Гончаренко присів зав’язати шнурок, а двоє напарників утекли. Сторож кинувся за ними, але усіх трьох «Митькою звали».
А у генерала попереду була Одеса, де жили у родичів дружина і донечки. Коли ж дружина померла від тифу, залишив дівчаток своїй матері – і подався у світ: Константинополь, Далекий Схід, Владивосток – «Балаганчик», Бурлюк. У 1923 р. поселився в Ризі, бо громадянами Латвії визнавалися всі, хто жив на її території до війни. Поет, журналіст, залюблений у коней вояк працював кавалерійським інструктором у військовій школі, суддею на іподромі, писав до газет. Листувався з дочкою, пересилав їй гроші.
Георгій Гончаренко останні 15 років жив із Євгенією Квіесіт, але думок про шлюб не було, бо такої красивої та гарної дружини, яку він мав, уже не буде. Нарешті спокій, затишок, можливість писати новели, оповідання, повісті. Після збірки «Орхідея» його називали білим генералом із букетом чорних орхідей».
У 1939 р. у Ригу увійшли танки радянських «визволителів». У серпні Гончаренка звільнили з роботи, 10 грудня його викликали у НКВС, запропонували співпрацю. Дали два дні на роздуми. Він передав пані Євгенії перстень «на чорний день» (так вона оплатила похорони) і кілька коштовних речей для дочки.
12 грудня 1940 р. генерал обрав зашморг замість співпраці з ворогом.
– Правда, і сьогодні тільки українець міг сказати: «Зачем нам, поручик, чужая земля?»
Залишити відповідь