9 червня 1980 р. у Києві помер актор Михайло Задніпровський. Йому було тільки 56.
Народився Мишко Буряченко (справжнє прізвище) 9 січня 1924 р. у с. Кам’янка на Черкащині. Він продовжив старий козацький, гайдамацький рід у знаменитій Кам’янці декабристів, Чайковського. Його батько мав вищу освіту, був головним бухгалтером на косарських спиртових заводах, грав у народному театрі. У театрі він і зустрів своє кохання, майбутню маму Михася. Прислуховувався хлопчик до заборонених розмов старих про Холодний Яр.
Коли почалася радянсько-німецька війна, 17-річний Мишко дописав собі у документах рік і разом із хлопцями пішов пішки з Кам’янки до Дніпропетровська. Отак і потрапив на війну. Артилерія, військова розвідка, сорокап’ятки. Балотон, Будапешт і Бухарест. Війну закінчив у Празі. Мав три поранення. Там загубив свої ноги – вени стали, мов ґрона винограду. А після війни Михайлові сказали, що він обманув «родину и Сталина», коли виправляв документи. Дослужував ще рік, працюючи в ансамблі пісні і танцю Кавказького військового округу.
Відразу по демобілізації Михайло приїхав у Київ — вступати в театральний інститут. Двометровий статурний лицар із невимовно прекрасним оксамитовим баритоном («Це не голос, а орган!» — казав про його голос співак Іван Козловський. У приймальній комісії Михайла помітила дочка ректора Юля Ткаченко. Почала банально: «Що Ви читаєте?» «Щось та читаю!» А потім уже й не опирався: здався у солодкий полон на все життя.
В інституті Михайло Задніпровський був лідером. Перед випуском однокурсники одружилися. У 1950 р. Гнат Юра запросив їх на сцену Українського драматичного театру імені Франка в Києві. Перша роль Назара Стодолі принесла Михайлові удачу. Пізніше ім’я Назара отримає онук. Гідно став молодий актор поряд із такими зірками, як Бучма, Ужвій, Шумський, Яковченко.
12 червня 1953 р. у Михайла та Юлії знайшовся син, якому передали дідове ім’я – Олександр (Лесь) Задніпровський. 
А свої перші кроки Лесь зробив на землі Кам’янки. Часто потім вони з батьками сюди приїздили. Тато малював натюрморти: соняшники, чорнобривці. Любив погомоніти з сусідами, родичами, геніально розповідав анекдоти.
Успіх у театрі, у кіно (боцман Семенович «Роман і Франческа», «Рим, 17», «Доля Марини»), Шевченківська премія. Важко було акторам у рамках казарменого мистецтва, тому й називали театр «цвинтарем надій». Михайло Задніпровський на долю не скаржився: витягав ролі-одноденки.
Та все частіше мучали тромби, лікарі пропонували ампутацію. Та який актор без ніг?! Задніпровський відмовився: будь що буде! Часто ночами просиджував у ванні з холодною водою. Особливо після стресів, а вони ж були: то Лесь провалив вступні екзамени в театральний, то анонімка, що актор розводить «сімейщину» – хоче забрати в театр Франка сина з невісткою. Леся, його україномовного Леся віддати до російського театру! Втішала тоді батьків актриса Опалева, яка говорила: « Сашенька всё равно вернется, он такой же, как вы, только в ссылке…
Чотири роки Лесь грав російські драми. Так батько й не побачив сина на своїй сцені. Переніс операції, штучні вени, зараження…
Лесь повернувся, коли батька не стало, у п’єсі, де тато мав грати Кармелюка. Сина (правнука Михайла Олександровича) Назар назвав Михайлом, а дочку Юлією.
