– Отакої! Діждалася сучка помочі, сама лежить, а цуценята гавкають, – накрила мене мокрим рядном Хомівна. Ану йди тепер, рознімай хлопців, бо поб’ються. От і чвалаю рознімати. Під крамницею (дай, Боже, моїм ворогам цілодобову крамницю під балконом мати!) кібцем стоїть наш слюсар Васько і скромним курчам тулиться до фундаменту незнайомець. Побачив мене Василик і відзвітував:
– Він первіше почав. Стою в черзі, беру оселедець, а цей вишкварок кривляється: «Асілєдіц! Не можешь па-чілавєчіскі сказать?» А ж у відповідь: «Я – людина, живу на своїй землі, кажу по-людськи». Він мені й закидає, що русскіє принесли нам великий могучий, а ми не цінуємо того й цвенькаємо зіпсованою польською. Ах, так, бісове насіння! Я йому й видаю, що ми з діда-прадіда тут за своїми законами жили, своєю мовою говорили, свої землі боронили. А коли москалі в Запоріжжя прийшли, чим вони уславилися? Воно не знає, очима кліпає, то я й веду далі, як ти, Володимирівно, вчила. Ви ж заслали козаків на Північні війни, захопили в Дубовці зимівники і за один рік нахазяйнували:
– Зимівники зруйнували;
– Взимку вирубали всі дуби (печі топити!);
– Розвели Невінчану слободу, бо де такого попа злапати, щоб міг Петра й Степана звінчати;
– замість городини висадили капусту, бо це універсальна закусь;
– з культурних заходів був єдиний – дебільна лава на лаву до першого вбитого. При цьому вбивство не вважалося злочином.
Ви ж тоді по церквах усі книги українською зібрали, школи позакривали, нам свою мову нав’язали. А вона ж у вас неканонічна, тобто незаконна… Питаєш чому? А ти згадай, чому в Європі усі церковники розмовляли латиною, чому всюди викладами латиною? В Україні ж латиною та грецькою. Тому що канонічними, законними були ці мови, ними було написано Біблію. Коли ж з’явилося Пересопницьке Євангеліє українською мовою, з того часу наша мова теж стала канонічною. Правильно я кажу, а, Володимирівно? А їхня москальська так і лишилася незаконною. Тому ви й не вивчали ніколи своєї: за часи Петра все було німецькою, забрала Катерина українську академію до себе – перейшли на українську, потім – все французькою… Згадай, скількох російських офіцерів убили свої солдати під час війни 1812? За що вбили? Солдати чули французьку балачку, думали, що то бонапартисти – і розправлялися. До речі, Пушкін теж віддавав перевагу французькій: у спілкуванні, у листуванні. Російською забавлявся за письмовим столом. Та у вас до ХХ століття навіть жодного письменника – чистокровного русака не було. І що ви нам могли дати?
От і порівняй, москалику, у 1918 році три місяці у нашому Запоріжжі були січові стрільці. Що вони зробили?
– Місто від вашої п’яної погані звільнили.
– Провели для вчителів, які будуть викладати українську, курси мови, літератури, історії.
– Відкрили перші українські школи, найпершу в області українську газету «Січ»!
– А хто цим керував? Сотник Василь Вишиваний – нащадок австрійського престолу! А від вас хто? Матрос Макраусофф?
– Ви тільки вмієте, що землю сусіда окупувати й ладу їй не дати! Тьфу на тебе, москалику, тьфу! – закінчив полум’яний спіч Васько.
Подивилася я на Хомівну: все тихо, мирно, історично правильно. І чого його мітингувати? Таки так: діждала сучка помочі…
А наступного дня ми мали другу серію…
Уявіть собі, ми зі слюсарями мирно сидимо, обмінюємося новинами. І раптом: лава на лаву? Вчорашній Васьковий опонент мовної дискусії, наче шакал Бацила, веде «шоблу». Здоровий, як тюрма з прибудовою, мужик питає:
– Так хто, бля, наш великий, бля, магучій обозвал? Как?
– Сказал, что не законний, не ка…. Как йєго? – втрутився «шакал».
– Вот-вот, бля. Я тут січас і вашу мову і вас усєх удєлаю… – продовжив здоровань.
Але ж Васько при своїй конторі, при підтримці важкої артилерії (його колеги – центнер із гаком кожний), тому сміливо врізав:
– Я сказав, що ваша мова – неканонічна, тобто нелегітимна. – Убивчий аргумент Васька паралізував блямовних опонентів. – Ви ж самі знаєте, що усі ваші Біблії написані мовою Київської Русі, а не вашою московською. А канонічна мова та, якою написане Святе Письмо. Що тут не так?
Здоровань зауважив, що зробити «язык в законе» – пльова справа, щоб бєндєри не вякали.
– Ну, давай, москалику, переклади «Отче наш»! Це ж наш кличний відмінок «отче», у вас його немає! Чи, може, є? – сяяв Васько.
– Так ти чьо, падла, нас сюда прівьйол? – раптом накинувся здоровань на шакала. – Іди тепер, проставляйся!
З тим наші опоненти покинули арену дискусії.
