Щось із пам’яттю моєю сталося, ніяк не згадаю сучасного державника, який сповідує таке: «Моїм першим правилом було служити, ніколи не отримуючи за це плати. Саме ці мотиви заставляють мене продовжувати службу там, де я можу служити безкоштовно. Я завжди відмовляюсь від усякої громадської посади за плату…»
Ці слова належать нащадкові двох гетьманів Олександру Полю.
Йоганн Поль був шведським підданим, за однією версією він – німецький дворянин родом із естонського острова Озеля; за іншою – Йоганн фон Поль із литовських дворян Великого князівства Литовського. З ім’ям «Іван Поль» поступив на службу російському цареві, брав участь у російсько-турецькій війні. Після війни Катерина II «пожалувала» хороброму німцеві значну ділянку запорізьких земель. Одружився він із онукою Данила Апостола. Його син Микола, продовжив традицію родини: одружився вдруге з праонукою гетьмана Павла Полуботка Анною Полетикою.
Від першого шлюбу Микола мав сина Петра, від другого – семеро, старшим із яких був Олександр Поль, нащадок двох гетьманів. Сталося це у селі Малоалександрівському Нижньодніпровського повіту. Річка Мокра Сура, рідний степ колисали козака, а набіги на бабусине горище, знайдені там козацькі речі – зміцнили любов до Запоріжжя. Цікавим було виховання хлопця: з бабусею та мамою спілкувався українською, з батьком російською чи німецькою, з гувернерами, домашніми вчителями вільно розмовляв французькою і німецькою, досконало знав латину, прочитав у оригіналі масу книг, знав безліч міфів давньої Греції.
Остаточно сформувався характер січовика-скарбошукача в Полтавській гімназії, де вчителями Олександра були поети Левко Боровиковський та Амвросій Метлинський.
Засмаглий, худорлявий юнак із чорними сумно-задумливими очима, із сильним українським акцентом поїхав здобувати вищу освіту у Дерпті. 18-літній українець склав 11 іспитів, вразив комісію вільним володінням шести мов і був одразу зарахований на другий курс юридичного відділу. Коли Олександр був на третьому курсі, померла мати, за нею невдовзі пішов татко: без батьківської опіки лишилося семеро дітей (молодшій Юлі було сім років). Довелося перервати навчання, але Поль повернувся написав і захистив диплом німецькою мовою і отримав ступінь кандидата дипломатичних наук.
Після університету він повернувся усієї Катеринославської губернії. У тисячолітніх могил та у старих людей шукав він відповіді на свої запитання. Привела доля Олександра Поля на берег річки Саксагані у Дубову Балку (біля нинішнього Кривого Рогу). Віковічні дерева, скелі, печери таїли безліч історичних реліквій – і Поль зайнявся вивченням балки. Там він наткнувся на оголені залізні (аспідні) руди. Згадалися розповіді старих людей, як козаки руду копали, плавили метал. Знайшов плавильну піч, що мала шість тисяч років. Пригадав папери із архіву князя Потьомкіна, де йшлося про поклади кам’яного вугілля, залізної руди та інших мінеральних багатств у цих місцях. Було відомо молодому досліднику, що професор Левенєв знайшов тут сліди срібних та залізних руд, мармуру та порфиру. Ніхто до Поля не поцікавився багатством покладів, вмістом заліза в руді Олександр Миколайович відвіз зразки до Гірничої Академії Фрайнберга, там професор Штрипельман оголосив, що руда – рідкісна, найкраща в світі, містить 70% заліза. На власний кошт Поль запросив професора до Катеринославщини, оплатив не тільки поїздку, але тисячу франків щомісяця, поки вчений досліджував величину покладів та напрямки жил.
Не тільки металургії віддавав свою енергію Олександр Поль. Він брав активну участь у громадському житті. Так, 1860 року його й Андрія Миклашевського – двох депутатів дворянства – направили до Петербурга для розгляду проекту селянської реформи. На прийомі Олександр II, помітив 30-літнього О. Поля, сказав: «Я дуже радий, що в рішенні цього важливого питання беруть участь і молоді сили».
Цілком випадково Олександр познайомився з Ольгою Коростовцевою. Дворянка, найбагатша наречена губернії, випускниця жіночої гімназії виявилася розумнішою й цікавішою за всіх знайомих дівчат. Скромна панна зуміла оцінити переваги юнака, одруження сприйняла як дар Божий і завжди ним пишалася. Молодим же довелося несолодко: народилася й померла донечка, з’явився син Борис, дуже хворобливе дитя, його туберкульоз був невиліковним.
У 1862 р. Поль купив Дубову Балку й орендував Криворізькі поклади – найбільшу ділянку України. Вдень доводилося працювати на руднику, увечері переглядав звіти. Відпочивати було ніколи.
На жаль, Олександр Миколайович не мав великого початкового капіталу, аби розробити усі скарби. 20 років життя віддав він створенню металургійного центру. Недаремно у Кривому Розі французька компанія поставила пам’ятник Полю з написом: «Новоросійському Колумбу».
Завдяки гетьманському нащадкові у Катеринославі було прокладено залізниці Лозовато – Севастопольської та Харково – Миколаївської гілок.
Юрист, прекрасний оратор – Поль постійно обирався мировим суддею, на інші посади до земства, губернаторства. Багато енергії віддав відкриттю шкіл та училищ у краї. Був меценатом. Авторитет Поля в губернії стрімко зростав. 1878 р. Олександра Поля рекомендували на посаду голови губернської земської управи, але Поль подякував і відмовився балотуватися на платну посаду.
Та найбільшою пристрастю Олександра Миколайовича була археологія: він зібрав 5 тисяч експонатів (козацьку зброю, гетьманські клейноди, бунчуки, лицарські прикраси, рідкісні картини, малюнки, історичну бібліотеку). Усе це оцінювалося у 200 000 срібних карбованців. На підставі спостережень Поль написав ряд краєзнавчих розвідок. 1883 року Олександр Поль познайомився з Дмитром Яворницьким, дозволив юнакові працювати в його бібліотеці, з його колекцією. Він також оплачував Яворницькому робітників, які разом із Дмитром Івановичем вели розкопки на Хортиці, Великому Лузі.
На зекономлені дружиною кошти він побудував на Соборній площі Катеринослава одноповерховий будинок на сім кімнат із величезним підвалом-сховищем для колекції. У п’ятьох кімнатах О. Поль відкрив безкоштовний музей.
І музей, і промисловість потребували величезних коштів, що зробило Поля боржником, і він зважився оголосити про продаж колекції. Коли ж із Лондона приїхали покупці, Олександр Миколайович не погодився продати історичні цінності на чужину, бо «слава Вітчизни — не для продажу». Довелося Полеві віддати свій будинок і садок під ресторан, а самому переїхати на квартиру.
Елегантний, веселий, бадьорий колекціонер враз посивів, але старався не піддаватися клопотам. Влітку 1890 р. О. Поль відправив дружину з сином на лікування в Сан-Ремо (кліматичний курорт). Сам поїхав у Кривий Ріг у справах рудника. Заїхав до свого маєтку, побував на розкопках могил – наче підсвідомо прощався з усім дорогим. Останній вечір свого життя він провів у Англійському клубі серед друзів за гальбою пива. Вранці за філіжанкою чаю Олександру Миколайовичу стало зле – миттєва смерть від розриву серця.
Увесь Катеринослав ховав свого почесного громадянина.
Дружина Поля передала місту усі колекції, зібрані чоловіком На місце першого директора музею Поля було запрошено Дмитра Яворницького. За пропозицією якого у Катеринославі звели споруду (точну копію Каїрського музею). Будинок і сьогодні зустрічає відвідувачів, хоч називається музеєм Яворницького, але на старовинних дверях збереглися літери О. П.
Стільки назбирав, що майже століття розкрадали, а не розікрали.
