1900 рік, 28 липня народився Віктор Гаврилович Фоменко у с. Обіточне Бердянського повіту Таврійської губернії (нині Чернігівського р-ну Запорізької обл.). На свій хліб Віктор перейшов у 14 років, працював у приватних автомайстернях. Восени 1917 р. переїхав до села Мала Токмачка під Оріховим у хату матері.
У 1918 р. Віктор Фоменко став першим начальником штабу у Нестора Махна, пробув на цій посаді недовго, бо Нестор Іванович послав хлопця на навчання до Дзержинського. Саме залізний Фелікс порадив Віктору майбутню дружину – Катерину Олександрівну – голову жіночої ради Криму. Дзержинський був у них весільним батьком.
Упродовж 1918–1921 рр. був кулеметником у складі 2-го батальйону особливого призначення, потім у дивізії Дибенка. Брав участь у боях за Перекоп, воював на Каховському плацдармі у складі Латишської стрілецької дивізії (1920 р.). У боях Віктор Гаврилович отримав поранення обох ніг, мав контузію, перелом ребер. У 1921 р. Фоменка направили на навчання до Катеринославської військово-інженерної школи, згодом переведений до Сумських командних курсів. 15 вересня 1923 р. у званні червоного командира був призначений на службу в ОДПУ, але через фронтові поранення в грудні 1926 р. звільнений зі служби, повернувся у с. Мала Токмачка. Скоро у їхній хаті почало збиратися мало не все село, бо Віктор встановив детекторний радіоприймач і вони слухали радіо з Харкова.
Працював В.Г.Фоменко машиністом водокачки станції Гуляйполе. Влаштувався на Пологівський каоліновий кар’єр: працював на гусеничному тракторі, згодом став механіком першого в області електропотягу. З 1930 р. був сількором у пологівській районній газеті «Колективні поля». Писав В.Г.Фоменко нариси з краєзнавства, статті про роботу коалінового карьєра, що згодом став Приазовським рудоуправлінням.
У 1932 р. його призначили механіком екскаваторів на будівництво Нижньо-Тагильського металургійного та Уральського вагонобудівного заводів. Заступник, начальник екскаваторних робіт, підготовчий факультет особливого призначення, Всесоюзна академія кольорової металургії (1935 – 1938), отримав диплом гірничого інженера (з відзнакою). Отримав призначення на посаду начальника групи всіх рудників, що входили до Прибалхашміськомбінату, а з квітня 1939 р. став заступником головного інженера і начальником виробничого відділу найбільшого у СРСР Коунродського рудника (другий за виробництвом у світі). З 1939 р. почав друкуватися у технічних журналах.
Доля заносила його далеко від України – довелося попрацювати і на Уралі, і в Казахстані, і у Грузії. У 1950-1951 рр. – директор свинцево-срібного рудника “Ельбрус” (м. Клухарі, Грузія), у 1951-1954 рр. – головний інженер Кайрактінського свинцево-баритового рудоуправління. Захворів на селікоз, отримав другу групу інвалідності. У 54 роки головний інженер почув висновки медичної комісії: інвалідність, якщо берегти себе, можна прожити півтора-два роки. Із 4-х тисяч кубічних метрів обсягу легенів три тисячі двісті були залиті свинцем.
В 1954 р. пішов на пенсію, приїхав у Запоріжжя, оселився за адресою вул. Південно Українська буд. 5, кв. 33. Оселився не для того, щоб прожити відміряні медициною півтора-два роки. Прожив ще 22 роки, віддав їх дослідженню та популяризації історії Запорізького краю. Зацікавився назвами рідного краю, почав роботу в архівах, бібліотеках не тільки в місцевих, але й у республіканських, союзних. Часто за робочим столом непритомнів, киснева подушка була поряд. 1957 року на сторінках пологівської районної газети з’явилося перше дослідження Фоменка, далі публікації з’являлися в солідних журналах і у місцевій пресі. Багато виступів у школах, бібліотеках, хоч нерідко після виступів його чекала швидка, зупиняла кровотечу із горла.
У 1965 році познайомилися два краєзнавці – дослідники: Володимиру Шовкуну дали телефон Віктора Фоменка в музеї. З того часу зустрічалися, Володимир Шовкун обов’язково щось приносив: книгу, козацький цвях. Віктор Гаврилович умів знаходити незвичайне у тривіальному. Багато розповідав: про Махна, Дибенка – заступника командуючого з морських справ. Сперечалися.
Не забуду 1969 рік, ми – студенти запордержпеду. У 241-у аудиторію заходить аспірант Чабаненко. Його очі проміняться щастям відкриття. Він показує нам тоненьку маленьку книжечку на 100 сторінок Віктора Фоменка “Звідки ця назва?”. Дніпропетровське видавництво «Промінь» накладом 9900 примірників видало книгу, в якій письменник пояснив 332 географічні назви нашого краю: річки, міста, села, урвища і дав історичні довідки. Понад півстоліття пройшло, я памятаю карі очі-зорі Віктора Антоновича, який агітував нас придбати цей твір. Дійсно, книжечка ще жива, хоч скільки разів читана-перечитана.
Пізніше я не раз розмовляла про Фоменка з дідом Шовкуном.
Запам’яталося, що 8 жовтня 1976 року Віктор Гаврилович повернув Володимиру Шовкуну книгу “Київська Русь”, прийшов додому і сказав Катерині Олександрівні: “Читати більше нічого, мабуть, я умру”. Ліг відпочити і пішов у ирій.
Другого дня о десятій ранку його поховали. Із двох десятків людей, які прийшли попрощатися, чотири були професійними фотографами з контори, що збирала досьє на присутніх дисидентів.
Залишити відповідь