«Нам нема місця на своїй землі», – такі пророчі слова Василя Голобородька. Та навіть ім’я (Василь – значить царствений) кричить про неможливість вигнання. Талановитий юнак познайомився зі «святими, справжніми людьми» (за його словами) – Іваном Дзюбою, Іваном Світличним, Василем Стусом, Євгеном Сверстюком, став студентом Київського університету. Вигнали. Донецький університет теж не довго терпів неблагонадійного студента.
Офіцери контори пропонували співпрацювати з КДБ, обіцяли розв’язати питання з вступом до університету, але не на гуманітарні науки, а в сільгоспакадемію, та що в армію не заберуть. Відмовився, хоч казав: «От я дурний. Побачив: яка Спілка, які книжки видають, як її члени живуть – квартири в центрі Києва, діток повивчали на дипломатів. А я дружину і сина закопав. Тобто ті, хто погоджувалися, непогано влаштувалися».
Тому то вищу освіту Василь Голобородько здобував протягом 38 років: вступив у 1964 му, а отримав ступінь магістра — у 2002 му.
Забрали Василя Голобородька до Радянської армії, служив у Владивостоці в будзагоні. Поблизу концтабору, де загинув російський поет Йосип Мандельштам.
Відслужив, повернувся до рідного села, працював у радгоспі електриком, чотири роки на шахті, кріпив ліс. Вирощував картоплю, тримав корову, заготовляв сіно. Одружився, став батьком двох синів…
Майже 20 років, аж до 1987 року, він перебував у «добровільному засланні» у стані повного безправ’я – без прописки, без постійної праці. Та світ уже зачарувався його творами: у 1970 році в США вийшла книга поезій «Летюче віконце»; 1983 році в Югославії вийшла антологія світової поезії під назвою «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька» з творами українця.
Василь Стус називав свого тезку Голобородька «найулюбленішим поетом», Іван Дзюба написав на його книжку схвальну рецензію – і це стало проривом на тлі очікуваних у країні суспільних змін. Збірка під назвою «Зелен день» побачила світ у 1988 році і отримала літературну премію імені Василя Симоненка. Того ж року поета з луганського села прийняли до лав Спілки письменників України. Згодом усі три Василі – Симоненко, Стус, Голобородько – удостоїлися Шевченківської премії, побратимів нагородили посмертно.
Та автор унікальних верлібрів і далі жив у селі, звідти їздив на навчання до луганського університету. «Ви знаєте, рідним домом для мене була батьківська хата, де я народився та прожив більшу частину свого життя. Але поступово, з роками, він ставав дедалі більш чужим: померли батьки, стали відходити старші брати й сестри, сусіди, знайомі, односельці… Село заселялося чужими людьми… І я в рідному селі став чужинцем. Нові поселенці навіть могли мене в очі називати „бандерою“… Як писав Федір Сологуб: «Якщо тяжко почувати себе зайвим в чужій стороні, то в багато разів тяжче людині… почувати себе зайвим у себе вдома, в країні, миліше од якої немає в цілому світі».
Та по той бік трави пішла дружина, 1998-го загинув старший син Павло. Повертався мотоциклом увечері з сусіднього села, врізався в автобус. Молодший Євген жив з батьком у Луганську, «який я ніколи не вважав своїм рідним містом: таке ж чуже оточення, невелике україномовне гето, яке не могло виховати у мене відчуття рідного середовища, та й прозивання «бандера» чув і тут…».
На початку війни Василь Голобородько кинув все (архів з рукописів, листів і бібліотека, яку збирав 50 років) на окупованій Луганщині, переїхав до Києва. Жив у Ірпіні, займав дві невеличкі кімнати в літньому корпусі Ірпінського Будинку творчості письменників. Хворе серце, підозри лікарів на онкологію…
«Тепер визнаний світом луганський поет не має дому та мешкає тимчасово в кімнаті Будинку творчості письменників в Ірпені, що призначений передусім для проживання в літню пору. Також він не має теплих речей і коштів, щоб орендувати житло в Києві», – написали урядові в Україні 84 діячі культури (Ліна Костенко, Ада Роговцева, В’ячеслав Брюховецький, Степан Хмара, Євген Сверстюк, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Вадим Скуратівський, Дмитро Павличко, Іван Драч, Юрій Мушкетик, Андрій Курков, Сергій Жадан, Іван Малкович, Тарас Прохасько, Ірен Роздобудько, Олег Лишега, Юрій Винничук, Віктор Неборак, Анатолій Дністровий, Олесь Санін, Михайло Іллєнко, Іван Андрусяк, Олександр Ірванець, Мирослав Слабошпицький, Каша Сальцова). Та кому муляє доля українських геніїв?
У цей час аматор-кавеенщик Володимир Зеленський зіграв у серіалі «Слуга народу» вчителя Василя Голобородька, який став президентом України. Президентські перегони… Гірка істина написаного:
БЕЗ ІМЕНІ
Викрали моє ім’я
(не штани ж – можна і без нього жити!)
І тепер мене звуть
той, у кого ім’я викрадено.
Я вмію сіяти і мурувати білі стіни,
і коли я посію, то всі дізнаються, що сіяв той,
у кого ім’я викрадено,
а на білих стінах я завжди пишу:
стіну вибудував той, у кого ім’я викрадено.
Привітальні телеграми і листи
ідуть уже на моє нове ім’я,
на ім’я того, у кого ім’я викрадено.
Уже всі примирилися (бо ж і сам давно)
із моїм новим ім’ям.
Дружина теж звикла.
Тільки от не знаю, як бути дітям,
як їх кликатимуть по батькові?
Не знайшлося місця поетові-біженцеві на рідній землі. Підбив підсумки Голобородько-старший: «Лишу я тобі, сину, свій біль за Україну – все інше ворог загребе»… і виїхав до Словенії, у Любляну.
Воістину: «Нам нема місця на своїй землі».
