Ніхто не заперечує, що війни виграють учителі та священики, тому законодавці УНР і ЗУНР дбали про підвищення соціального та матеріального становища педагогів початкових і середніх шкіл, без яких неможливий належний рівень освіти та виховання національно свідомих громадян.
Відповідно до закону УНРади про шкільництво, педагоги народних, виділових (міські початкові навчальні заклади, що давали право вступу до гімназії) та середніх шкіл отримали статус державних службовців, що давало право на окремі пільги та накладало важливі обов’язки. Згідно з “Розпорядком Державного Секретаріату освіти і віросповідань про службову присягу учителів” від 22 лютого 1919 р. вони повинні були в письмовій формі засвідчити свою відданість українській державі. В тексті присяги зазначалося: “…доручені обов’язки сповнятиму по мойому найкращому знаню і згідно з моєю совістю. Всі мої сили присвячу для добра Української Народної Республіки, єї інтересів та скарбових доходів, берегтиму у всяких відносинах. Приказам моїх зверхників буду все послушний”.
“Резолюція Української Національної Ради про підвищення зарплати учителям середніх шкіл” від 15 лютого 1919 р. у ЗУНР, “Закон Української Національної Ради про заробітну плату народних і виділових вчителів” від 10 квітня 1919 р. встановили значно вищі розміри платні педагогам. У ЗУНР передбачалося, що найменша винагорода вчителя народної школи складатиме 1200 корон у рік, а педагога середнього навчального закладу 2000 корон щороку. Окрім цього, розпорядженнями Державного Секретаріату освіти і віросповідань було підвищено пенсії педагогам, удовам і сиротам освітян, запроваджено додаткові грошові виплати, оскільки інфляція швидко знецінювала реальну вартість заробітної платні вчителів.
