25 листопада 1917 року в Кіцмані народився Михайло Григорович Івасюк. Містечко, де не раз бував Юрій Федькович, де жив і учився Сидір Воробкевич, де викладав у гімназії українську мову й літературу та керував хором товариства «Боян» Сильвестр Яричевський. Ці імена родина пронесла крізь століття, адже батько Михайлика добре знав гімназійного вчителя та письменника. Розповідав батько й про те, як навесні 1913 року разом із кіцманськими селянами ходив пішки до Чернівців, вони зустріли на вокзалі Івана Франка, впряглися замість коней у фіакр і тягнули поета з вокзалу до центральної площі; слухали “Мойсея” Івана Яковича в Народному домі.
Про батька Михайло Івасюк писав:
У нього п`ять синів було,
тому він все життя
ходив тривожним
і ніби жив лише для того,
щоб дати, дати…
Мама Олександра Василівна була неписьменною, не вміла ні читати, ні писати, але пам’ятала силу-силенну пісень, казок, стала першим редактором поезій сина. Пройшли роки і Михайло включив записані від матері казки, балади, пісні до своїх видань: «Казки Буковини. Казки Верховини» (1968), «Чарівне горнятко» (1971).
Дали батьки Михайлові дуже пристойну освіту: тринадцять років перебування у ліцеях Кіцмані та Чернівців; досконало опанував румунську, без акценту спілкувався французькою, знав латину, німецьку, польську мови (володів сімома мовами). От тільки жодного дня не навчався Михайло Івасюк рідною мовою. Вражає факт, що випускники Кіцманської школи 1939 року стовідсотково вступили у європейські університети.
Пишався, коли у чернівецькому дитячому журналі «Українська ластівка» з’явилася його перша публікація «Розкажу тобі казку». Мріяв навчатися у Греноблі чи Сорбонні. Восени 1939 року Михайло Івасюк вступив до університету (навчання румунською) на романо-германську філологію. Коли через неспроможність заплатити за навчання його відрахували, постала реальна загроза опинитися в жандармському полку румунського війська.
Саме тоді окошився «золотий вересень», радянці співали «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек», «Сто дорог, сто путей для тебя открыты», Михайло повірив, що зможе продовжити навчання в одному з радянських університетів, перейшов румуно-радянський кордон у селі Завалля, а його запроторили до станіславської в’язниці, далі камери Станіслава, Львова, Одеси, Харкова.
Життя було пусткою,
голодною, недоброю,
а я – немов мангуста
перед коброю.
«Комі УРСР», Печорлаг. Подивився молодий поліглот у вічі смерті: коли в’язнів переганяли через річку, лід проламався. Михайла понесло на дно Печори, але політв’язень-поляк кинув довжелезну шаль і витягнув Івасюка з води. У ГУЛАГівському бараці буковинець зустрів лікаря-єврея Олександра Шульдера, учня академіка Івана Павлова. Головний невропатолог і психотерапевт таборів Півночі вилікував Івасюка, взяв його на роботу до лікарні санітаром, потім старшим фельдшером. Духовно багаті інтелектуали підтримали Михайла: рідний брат Веніаміна Каверіна – доктор Л.О.Зільбер, дочка маршала Тухачевського Світлана Михайлівна. Спілкування з ними допомогло залишитися людиною, вистояти. Там Івасюк зумів зібрати власну бібліотечку з півсотні книг, поміж яких були твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини.
Після восьми років розлуки Івасюк повернувся додому, обняв маму, потужив на могилі батька, який помер 1942 року, оплаканий птахами й сусідами
Коли вмирав, то і тоді хотів нам дати
останній теплий дотик своїх м`язистих рук,
останній шепіт зів`ялих уст,
останню і найболючішу сльозу розлуки.
Та синів по світу розкидала лиха доля: Михайло – у концтаборі на Печорі, двоє старших виїхали на заробітки до Канади (Іван повернувся через сорок років, а Василь молодим трагічно загинув на фабриці).
З 1946 року Михайло Івасюк викладав французьку мову у Кіцманській десятирічці та сільгосптехнікумі, до 1949 року заочно вчився на французькому відділенні Чернівецького університету. Записував народні пісні, казки, мережив аркуші віршами.
У 1947 році в Кіцмані учитель французької мови Михайло Івасюк познайомився з Софією Карякіною. Вона народилася 28 серпня 1922 року в селі Нижні Торгаї Нижньосірогозького району Херсонщини. Її батько Іван Карякін із запорізького козацького роду. У родині було шестеро дітей. Аби врятуватися від голоду, переїхали в Британи (нині селище Дніпряни під Новою Каховкою). У дитинстві перепливала Дніпро. Пережила голодомор. Після закінчення десятирічки у 1940 році Софія вступила до Херсонського вчительського інституту. Далі війна, трьох братів забрали на війну (усі вони загинули), батька евакуювали, де він помер; мати з дочками опинилася під окупацію. Софія Карякіна закінчувала навчання у Бердянському педінституті. З 1944-го працювала вчителькою на Буковині. Якось вона написала своїй матері: «Я виходжу заміж, але він тільки-но повернувся з Сибіру». У серпні 1947-го Михайло та Софія одружилися. 
Майже півстоліття прожили в шлюбі, першу дитину вони втратили. 4 березня 1949 року у них народився син. Володя ще в пологовому будинку через недбалість медиків мало не залишився сліпим на все життя. З перших тижнів життя немовляти батьки вели щоденник, у якому записували все, що стосувалося маленького Володі, — коли посміхнувся, як реагував на голос мами й тата, яку книжку купили малому. Цей щоденник обірвався на півторарічному віці дитини.
Мама працювала вчителькою, і через два місяці їй потрібно було виходити на роботу, бо у сталінський час декретних відпусток не було. Так з’явилася у родині няня Магдалина Колотилюк. Вона прийшла, коли Володі було всього два місяці, й залишилася з родиною на все життя. Володя, якого вона дуже любила й складала для нього казки, назвав няню Мілею. Потім знайшлися Галина та Оксана.
Михайло Григорович був струнким, вишуканим, інтелігентним, вимогливим, педантичним. Найбільшою лайкою у Івасюка-старшого було слово «дрантя».Михайлові Григоровичу учні дали прізвисько «бонжюр» (французькою «добрий день»), а дітей дразнили «бонжюринєтами».
Родину Івасюків шанували в Кіцмані за працьовитість, ґаздування. Музеї, кіно, театри родина відвідувала разом. «Наша хата стояла біля розкішного яблуневого саду, а внизу саду дзюркотів потік. Майже щороку ми їздили до бабусі Липистини в Бердянськ, де знайомилися з морем, кораблями, а мама вчила нас добре плавати і не боятися води. Тато завжди на всі відпочинки брав з собою маленьку портативну друкарську машинку і продовжував там працювати. Він щиро захоплювався морем, сонцем, краєвидами. Дуже хотів, щоб його і людські діти навчалися музики, а в Кіцмані музичної школи не було. У важкі повоєнні роки він обходив чи не всю Кіцмань, збираючи підписи на відкриття у містечку музичної школи».
У 1957 р. Михайло Івасюк завершив першу повість «Чуєш, брате мій», яку поблагословила Ірина Вільде, потім з’явилася збірка оповідань «Відламана галузка» (1963), повісті «Двобій» (1967) і «Весняні громовиці» (1970), романи «Вирок» (1975) і «Серце не камінь» (1978).
Упродовж чверті століття (1964-1987 рр.) Михайло Григорович був старшим викладачем університетської кафедри української літератури, після захисту кандидатської дисертації про життя і творчість Сильвестра Яричевського – доцентом. Та враз усе оповила темрява, у скорботу полинули небо і земля. О 8:30 24 квітня 1979 р. 30-річний Володя Івасюк приїхав із Хмельницького, поголився, поснідав. Близько десятої одягся, узяв портфель із нотами. О першій він повернувся, узяв якісь ноти, сказав матері, що іде в консерваторію, за годину повернеться і більше не повернувся додому …
18 травня випадково солдат наткнувся на труп Володі у Брюховецькому лісі. Буковинець притулився до буку. Лише за кілька годин до похорону батька допустили в морг упізнати сина. І згорьоване серце батька народило рефрен: “Ой, пальчики мої, пальчики…” Тільки пізніше ми узнали, що пальці Володі були геть потовчені.
Дивлюсь в блакитне небо,
В таке, як твої очі,
Та сонця не впізнаю –
Лице його в сльозах.
Й дерева непритомні –
Їх пам’ять у судомі.
Хіба може небачений Львовом похорон утамувати біль? А люди стояли на дахах будинків, тролейбусах, на деревах, навіть на могильних пам`ятниках. Була відважна промова Ростислава Братуня – голови Львівської обласної організації письменників. “Та не студента медінституту та консерваторії ми ховаємо сьогодні і не автора музики лише до спектаклю “Прапороносці”. Ми ховаємо композитора, гордість України, автора “Червоної рути”, яку співає увесь світ!”
Єдина газета, яка висловила співчуття батькам, «Літературна газета».
Убиті горем батьки враз опинилися на війні. За кілька днів Братунь не був головою Спілки; студентка консерваторії, яка несла портрет Володі, перестала бути студенткою… Софія Іванівна ходила на прийом до першого секретаря Львівського обкому КПУ Добрика просити дозвіл на надмогильний пам`ятник синові – її просто вигнали.
А у Чернівцях на вулиці Маяковського, під дверима квартири щодня з`являлися білі квіти… На зелені свята знову хлинув натовп на могилу. Чиясь рука здійнялася підпалити її.
Влітку на пленумі Спілки композиторів України Леся Дичко сказала з трибуни: «Вшануймо, люди, пам`ять про нашу зіроньку – Володю Івасюка». Платон Майборода кинув з президії: «Яка це зіронька? Це – ганьба наша!» Після цього поет Андрій Вознесенський підвівся, гнівно відповів Майбороді, на знак протесту залишив пленум.
Сердечним зойком стали повість-реквієм батька «Монолог перед обличчям сина», поетичний цикл «Елегії для сина» та поема «Привиди».
Я не прощу собі ніколи того,
Що не зумів умерти
замість нього.
(“Зі мною ніч безкрая”).
У 1989 році у Чернівцях відбувся фестиваль “Червона рута” пам`яті Володимира Івасюка. 1991 року напередодні ГКЧП у Запоріжжі була “Червона рута”. Вразив тоді виступ журналіста Івана Лепші про Володю. Усі чекали приїзду Михайла Івасюка, але здоров`я не дало йому цього зробити. У 1994 році батько за сина одержав Шевченківську премію.
Михайло Григорович на 16 років пережив первістка. І до кінця життя не оговтався від горя. Помер 77-річний Михайло Івасюк 5 лютого 1995 року у Чернівцях. Похований на Руському цвинтарі, поруч із дружиною.
Залишити відповідь