21 листопада 1875 року в селі Сопич Глухівського повіту Чернігівщини у поміщицькій садибі народився Олександр Греків. Мати Марія Григорівна (народжена Дідевич). Батько Петро Гаврилович був із старовинного грецького роду Легофетус. Засновник роду – у Греції був придворним Софії Палеолог, нареченої московського царя Івана ІІІ і прибув до Москви в 1472 році разом із царівною та її двором. Московити Легофетуса поза очі кликали греком. За часів Катерини ІІ нащадки Легофетуса імператорським указом отримали дворянство і нове прізвище – Грекови. Один із предків Іван Кирилович Греков, був героєм Вітчизняної війни 1812 року, вийшов у відставку в чині генерал-майора, купив маєток у селі Сопич Глухівського повіту Чернігівської губернії, де й народився Олександр Петрович.
До 18 років юний Санько жив у родовому маєтку, де отримав ґрунтовну домашню освіту. Він мріяв про кар’єру військового, але як батько та старший брат мав вступити на юридичний факультет Московського університету. Оскільки в царській Росії до вишів приймали не за результатами вступних екзаменів чи конкурсом балів зно, а за конкурсом балів у атестатах; Олександр склав іспити у московській гімназії та вступив до університету. Втім, правником він не став: закінчив другий курс і подав документи до Московського військового училища. За два роки Греків у званні підпоручика закінчив військове училище. Молодого офіцера зарахували в 1-у Гвардійську дивізію, дислоковану в Санкт-Петербурзі. Це була найелітніша військова частина імперії: у ній служили лише дворяни в багатьох поколіннях, які не мали родичів з інших верств. Кожен офіцер, крім походження, повинен був мати достатньо коштів для гідного існування. Кандидатура кожного претендента на службу в гвардії обговорювалася індивідуально. Якщо гвардійський офіцер мав серйозні борги, одружувався з представницею іншого стану, або «не по-гвардійськи» себе поводив, його переводили до звичайних армійських частин.
І почалася швидка кар’єра: у 27 прапорщик був зарахований до Миколаївської академії Генерального штабу; разом із Грековим навчалися його друзі, згодом генерали української армії: Володимир Сінклер (швед, який писався українцем) та Олександр Лігнау.
У 30 років Греків отримав чин штабс-капітана і одружився з дочкою генерала Наталією Кабат. У 31 – став батьком Єлизавети.
Із 1908 р. він у Петербурзі – старший ад’ютант Першої гвардійської дивізії; часто відвідував царський палац, зблизився з царською родиною; брав участь у вихованні дітей Миколи ІІ. З 1910 р. – начальник розвідки Петербурзького військового округу, ад’ютант штабу військового округу, 1911 – підполковник, кавалер Святої Анни 3-го ступеня.
У 1912 р. Олександр Греків захистив дисертацію з історії військового мистецтва, професор на кафедрі військової історії в академії Генерального штабу. Серед учнів професора були майбутні воєначальники армії УНР: Володимир Сальський, Євген Мешківський, Віктор Кущ, Микола Капустянський, Олександр Осецький, Марко Безручко, Всеволод Змієнко.
У 33 роки Греків удостоївся першої нагороди – ордену Святого Станіслава 3-го ступеня; кавалер 7 бойових орденів (включаючи офіцерського Георгія 4 ступеня).
У 1914 р. Греків став батьком Олега.
На початку Першої світової війни підполковника Грекова призначили начальником штабу 74-ї піхотної дивізії, що формувалася в Петрограді. З 1915 р. Греків – начальник штабу в 1-й Гвардійській дивізії. У першому ж бою дивізії у р. Ломниця в Польщі російським бійцям удалося захопити в полон 25 офіцерів, 2541 солдата противника, а також дві гармати і п’ять кулеметів. У 1917 р. генерал-майор Греків став начальником штабу 6-го армійського корпусу. Помічник Грекова, полковник Є. Шляхтін пригадував: «Начальник штаба, тоже бывший лб.-гв. Егерского полка офицер, полковник Александр Петрович Греков был спокойный, серьезный, но медлительный человек, похожий больше на штатского, характера немного сумрачного, почему и называли его в штабе «Саша темный». Усю війну пройшов начальником штабу 74-ї піхотної дивізії закінчив її генерал-майором.
Після жовтневого перевороту генерал-майор Олександр Греків зустрівся з Михайлом Грушевським, на його запрошення в листопаді 1917 перейшов на службу Українській Народній Республіці. Олександр Петрович був переконаний, що Українську державу може врятувати твердий військово-націоналістичний лад, тому його підтримували самостійники. Генерал сформував ІІ-гу Сердюцьку дивізію з синів заможних українських селян, добре навчених, забезпечених усім необхідним. Став начштабу Київського ВО, у грудні 1918 – заступник військового міністра уряду УНР. «Мені довелося вести технічну відбудову української армії, всього складного апарату військового міністерства».
Командувач Північною групою армії УНР отаман Володимир Оскілко писав про генерала: «Новий чоловік, з поважним досвідом, знавець військового діла, людина, що була цінна персонально, як індивідум, вихованець російської Академії Генерального Штабу, укінчений юрист, генерал з солідним стажем, відомий з 1917 р. за надзвичайно щирого патріота, що з молодечим запалом, не раз і під великою загрозою для життя, брав участь у всіх поважних військових подіях, що разом творило безсумнівний авторитет як військової людини і як Головнокомандуючого»
Олександр Греків почав творити невелику, боєздатну регулярну армію УНР, за що військовий міністр уряду УНР юрист М. Порш звинуватив О. Грекова у бонапартизмі. Із 1918-го генерал Греків на службі України, військовий міністр УНР. Не пхався в «любимчики», не вислужував звання-нагороди; пішов у відставку генерал-бунчужним.
Після приходу до влади Павла Скоропадського генерал Греків жив як приватна особа, але погодився служити начальником Головного штабу у гетьмана. Проте коли з української армії та флоту гетьмана вигнали найкращих командирів, генерал Греків був серед них. Звільнений з посади Греків створив підпільну офіцерську організацію «Батьківщина». Згодом він долучився до антигетьманського повстання Директорії, командував Південною групою військ Армії УНР.
14 січня 1919 р. у Одесі відбулася зустріч уповноваженого представника УНР, військового міністра О. Греківа з командувачем військами десанту Антанти на Чорному морі генералом ДАнсельмом, у ході якої сторони обмінялися інформацією про наміри. За дорученням Директорії генерал мав домогтися від представників Антанти політичної та матеріальної допомоги, але французи поважали генерала, але не погоджувалися, бо вважали Директорію «червоною». Вони наполягали на вилученні соціалістів В.Винниченка та С.Петлюри; полковник Фрайденберг прямо сказав: «Выгнать как собак».
Добродії, червоні соціалісти наповнили вуха Петлюри, що О. Греків поводив себе як голова Директорії, той вирішив усунути конкурента. Та Греків не мовчав, викривав керівництво Директорії, що проводила політику «умиротворення» більшовицької Росії. 27 січня 1919 року на відкритті Трудового конгресу він сказав: «Якщо ми не втримаємо Київ, то ми не втримаємо і свою державу і ніхто тоді не буде з нами рахуватися».
Обурений соціаліст С. Петлюра викликав О. Грекова і заявив, що той виголосив промову не як військовий міністр, а як керівник держави. Зрештою Петлюра відправив Грекова у відставку з посади військового міністра. 6 лютого 1919 року більшовицькі банди захопили Київ, а 12 лютого 1919 р. Грекова було звільнено з посади військового міністра та призначено Наказним Отаманом (тобто — командуючим армією УНР) на місце генерала Осецького.
Олександр Петрович мусив залишити на посаді начальника штабу армії зручного Петлюрі «полковника» Андрія Мельника — прапорщика австрійської армії, без потрібного досвіду та освіти.
Греків рішуче взявся до обов’язків головнокомандувача. Він зупинив відступ українських військ, укріпив Житомир і Бердичів, стягнув свіжі сили армії УНР. Оскільки Греків був визнаним лідером, якого підтримували самостійники, звільнення генерала з лав української армії не забарилося. Наказом від 21 березня 1919 р. замість О. Грекова виконуючим обов’язки Наказного Отамана було призначено його начальника штабу А.Мельника.
Греків залишився поза справами, він поїхав на Західну Україну, оселився в Станіславі. Голова ЗУНР Євген Петрушевич запропонував йому очолити УГА. З 9 червня до 5 липня 1919 р. генерал Греків командувач УГА. Його армія потребувала зброї, боєприпасів, пального, обмундирування, продовольства. А проти них забезпечена французами польська армія з великим транспортним парком, офіцерський корпус наполовину складався з французьких старшин. Армія Польщі була зміцнена вісьмома забезпеченими найкращим воєнним матеріалом дивізіями ґенерала Ґаллєра.
За два тижні керівництва УГА генералу Грекову вдалося те, що не виходило у галичан ні до нього, ні після: він увійшов у історію як переможець, який на героїзмі солдатів і таланті командувача провів наступальну операцію УГА, «Чортківську офензиву». 8 червня одержав головну перемогу ЗУНР над Польщею – розбив польську армію під Чортоковом. УГА стрімко й переможно йшла до Львова.
Генерал Греків був харизматичним лідером, він умів надихнути на подвиг, вселити впевненість і оптимізм, сприймався як символ перемоги. «Вже сама постава генерала Грекова вказувала, що маємо перед собою вояка з крови й кости, з його бистрого зору й високого чола промовляла ініціятива, бистрий ум та дар бистрої орієнтації, в його діланнях виявлялася залізна рука. Це відчувалося миттю по обняттю генералом Грековим керування армії», згадував офіцер УГА А. Ключенко.
25 червня Найвища Рада Паризької мирної конференції заявила про повну підтримку планів Польщі та надала матеріальну допомогу. Завдяки Антанті розбиті дивізії хутенько отримали нове поповнення, проти генерала Грекова терміново перекинули шість свіжих підсилених польських дивізій. Командував польським військом на галицькому фронті Юзеф Пілсудський.
Та на ентузіазмі довго не протягнеш: було кому воювати, не було чим – навіть набоїв не мали. На прохання Євгена Петрушевича про допомогу Симон Петлюра відповів, допоможе після звільнення Грекова. Звільнити переможця? Та добрі люди вдало пограли на честолюбстві диктатора – і Петрушевич погодився. 5 липня політичне керівництво ЗУНР, боячись небувалої популярності Грекова у військах, зажадало його відставки.
Польське військо прорвало український фронт під Янчином і притиснуло УГА до Збруча, почався похід за Збруч.
Олександр Петрович, як людина честі, підкорився. Він виїхав разом з родиною до Чернівців, які на той момент уже були окуповані румунськими військами. Після поразки визвольних змагань жив у Австрії, мав будиночок у селі. Щоб прогодувати родину, займався господарством. Втім дружину таке життя не влаштовувало і вони розлучилися. Греків почав заробляти роботою у газетах Відня; продавцем книжкового складу-магазину.
Війна принесла нове горе: загинув 28-річний син Олег. У 70 років Олександр Греків прийняв австрійське громадянство, працював бухгалтером у готелі «Де-франс», вів тихе життя немолодої людини.
21 вересня 1948-го Греків повертався додому. Біля нього зупинилося авто, водій попросив показати дорогу на летовище. Так агенти МГБ викрали відставного генерала наче для встановлення особи, в дійсності Греків потрапив під четверту хвилю вбивств міністрів УНР. Його доставили в Київ, Лук’янівська в’язниця. Австрійський громадянин виявився «українським націоналістом» і французьким шпигуном, 74-річного Грекова засудили на 25 років концтаборів, які він відбував на будівництві БАМу в районі Тайшета і Братська. Його соузником був Йосип Сліпий. У таборах генерал-переможець був живою легендою, ковтком свіжого повітря для багатьох в’язнів.
Після смерті Й. Сталіна О. Греків почав писати листи з вимогою відпустити його на батьківщину, як австрійського громадянина, до боротьби за звільнення підключилося посольство Австрії. У 1956 р. Олександра Грекова нарешті звільнили за амністією. Він зміг домогтися повернення до Відня, де читав лекції про політичну ситуацію в СРСР.
2 грудня 1958 року у Відні помер військовий міністр УНР 83-річний генерал Олександр Греків, переможець Чортківської дефензиви.
Залишити відповідь