Чи наша земля дуже тісна? Чи доля зводить потрібних людей у потрібний час? Судіть самі.
Народився Микола Маркевич, нащадок гетьманських родів 7 лютого 1804 р. у с. Дунаєць, Глухівського району, Сумської області. Батько – поміщик Андрій Іванович Маркович, колишній імперський дипломат у м. Дрездені та м. Константинополі. Мати – племінниця генерал-фельдмаршала Івана Васильовича Гудовича – графиня Анастасія Василівна Гудович (1782–1819) гербу «Одровонж». Микола Андрійович помилково був записаний Маркевичем. З цього часу почалася плутанина: Маркович-Маркевич.
З пелюшок Микола мав долю Колобка. Перші п’ять років жив у маєтку свого діда в с. Полошках (нині Глухівського району). У чотирирічному віці Микола вмів читати й писати російською, французькою й німецькою мовами. Навчився ритися у дідових архівах, визначати книги за запахом. Згодом хлопчик потрапив у руки прабабці й тітки П. І. Скоропадської в с. Дунаєць, у Сокиринцях (нині Срібнянський район Чернігівської області), Там Миколка не тільки рився у багатющій бібліотеці, а більше розбирав завали старовини на горищі. До десяти років жив у с. Васьківці, у с. Рудівці (нині Прилуцький район Чернігівської області).
З 21 березня 1814 р. навчався в приватній школі Павла Павловича Білецького-Носенка, який створив перший повний словник української мови; його обсяг перевищив сучасний 11-томний словник, у селі Лапинці під Прилуками. Ця школа для шляхетних дітей знаходилася у власному будинку Павла Павловича. Пансіон виховував від десяти до двадцяти дітей, працював у ньому один-єдиний учитель. П’ять разів на тиждень з ранку до обіду з латинської, французької, німецької і російської мов, перекладали тексти з російської мови на іноземні та навпаки. У пансіоні Білецький-Носенко, крім іноземних мов, викладав арифметику, географію, креслення, риторику, поезію, міфологію, історію, фізику, фортифікацію, історію мистецтва, малювання і навіть Закон Божий.
Після обіду з другої до четвертої години в понеділок і середу вихованці пансіону вивчали арифметику і геометрію;
у четвер, п’ятницю й суботу — математичну географію Європи та Азії.
З п’ятої до сьомої години в понеділок проводилися заняття з риторики, поезії та міфології;
у вівторок, середу, четвер, п’ятницю й суботу вивчали історію стародавнього світу, загальну і російську історію.
Ранок у четвер відводився для занять живописом. Павло Павлович був обдарованим художником, який залишив багато акварельних малюнків, мініатюрних портретів, пейзажів і архітектурних планів, зроблених з натури ще під час воєнних походів. Добре опанував музику, швидко навчився грі на фортепіано у відомого піаніста-віртуоза Джона Філда.
Коли Миколі було 15, померла його мати. У 1817–1820 рр. Микола навчався в «Благородному пансіоні» при Головному педагогічному інституті в Петербурзі. Він входив до кола О. С. Пушкіна, І. І. Пущина, В. К. Кюхельбекера, А. А. Дельвіга, Ф. М. Глінки, К. Ф. Рилєєва, О. О. Бестужева. Перший його вірш був розміщений російським поетом В. Жуковським на сторінках журналу «Невскій зритель» у 1820 році. Від 1820-го до 1824 був бравим юнкером Курляндського драгунському полку. Василю Жуковському Маркевич Микола писав: «Вступивши на службу, я багато втратив часу для наук, але в службі я став поетом. »
На початку 1821 р. відвідав Кам’янку — центр зустрічей декабристів. Служив у штабі 2-ї армії, до якої входив полк, що перебував у Тульчині, де він познайомився з майбутніми декабристами, спілкувався з Павлом Пестелем.
Двадцятирічним Микола Андрiйович Маркевич вийшов у відставку в чині поручника, повернувся до свого маєтку в Україні, де прожив 35 років (за винятком поїздки у 1829 р. до Москви) до кінця свого життя.
Одружився з 20-річною донькою прилуцького поміщика Уляною Олександрівною Ракович, молодшою за нього на п’ять років; у них знайшлося п’ятеро синів.
Її сестру Глафіру Іван Тургенєв познайомив із другом істориком Павлом Анненковим і 48-річний Анненков щасливо одружився. Разом з Іваном Тургенєвим, Миколою Чернишевським Анненков 19 березня 1860 р. підписав листа до В. Фліорковського з проханням відпустити на волю або погодитись на викуп родичів Тараса Шевченка (братів Микити і Йосипа та сестри Ярини).
У 1831 р. з’явилася перша книжка поета і композитора Маркевича, надрукована в Москві під назвою «Украинские мелодии. Сочинение Николая Маркевича», до якої ввійшло 36 його віршів і до кожного твору написані ноти музики. /51496137_1241198082696954_9037661722604732416_o.jpg”>
Знайомство Тараса Шевченка з Миколою Маркевичем відбулося у 1839 році. У 1840 р. в Москві була видана була збірка «Народные украинские напевы, положенные для фортепьяно Николаем Маркевичем»; а в Петербурзі – «Кобзар» Тараса Шевченка. Одним із перших в українській романтичній поезії Маркевич витворив образ співця «Бандурист». Якщо Шевченко оспівав сліпого провидця з народу – кобзаря, який суворо дотримувався кобзарських законів і правил, знав таємну (лебійську), то герой Маркевича – інтелігент-бандурист.
У 1843 році Тарас Шевченко відвідав Турівку, бував тут неодноразово; приїздили сюди Пантелеймон Куліш, Віктор Забіла, Лев Жемчужников; композитор Михайло Глинка, Олександр Пушкін. Лев Жемчужников став власником цілої рукописної збірки українських народних пісень і дум з нотами написаними власноруч М. А. Маркевичем, але які не були надруковані. Він писав: «Микола Андрійович часто гостював у Сокиринцях, де йому завжди були раді не тільки рідні, а й знайомі. Бувало входить з люлькою в роті, задоволений і щасливий, кучері його сиві майорять, сам сяє, як сонце, і все навколо нього пожвавлюється. »
Тарас Григорович звертався до Миколи Андрійовича за кваліфікованими порадами досвідченого історика під час створення «Гайдамаків», та під час творчої праці над офортами на історичну тематику. Саме Миколі Маркевичу Тарас Шевченко присвятив вірш «Бандуристе, орле сизий». У 1847 р. М. Маркевич поклав на музику на вірш Т. Шевченка «Нащо мені чорні брови».
Микола Андрійович – відомий колекціонер старовинних історичних документів; створив у Турівці історичний архів з рідкісними стародруками, історичними манускриптами, гетьманськими універсалами, листами видатних діячів України й Росії, етнографічними конспектами, де домінувала частка оригіналів, що сягала кінця XVI століття. Його провінційний архів налічував 12 тисяч рукописів українською, турецькою, татарською, польською, російською, французькою, німецькою, латинською, грецькою, грузинською, вірменською мовами. Майже половину з них Микола Андрійович устиг класифікувати, системно описати і ввести до каталогу. Серед відомих у тому архіві були документи генерального підскарбія Андрія Марковича; документи гетьманів Івана Скоропадського, Кирила Розумовського, Кочубеїв і Гудовичів; матеріали з книгозбірні Петра Рум’янцева в с. Ташані Переяславського повіту; перевіз із Полтави за сприяння Івана Котляревського і полтавського віце-губернатора бібліотеку родичів Іполита Богдановича (400 томів книжок, рукописи, «Келейный Летописец» Дмитра Ростовського) тощо. З маєтку своєї тітки П. І. Скоропадської в с. Дунаєць Глухівського повіту М. Маркович знайдені у коморах дві скрині зі старовинними рукописами також приєднав до того архіву.
Згодом ця колекція документів з історії України XVII–XVIII ст. опинилася в Пашковому домі[ru] Рум’янцевського музею міста Москви у фонді рукописних колекцій Російської державної публічної бібліотеки.
«История Малороссии» М. А. Маркевича у 5-ти томах, видана у 1842–1843 рр. у м. Москві, в ній викладено історію України від найдавніших часів до кінця XVIII ст. одразу підпала під шквал критиканства. У журналі «Библіотека для чтенія» його звинуватили в написанні історії «мікроскопічної країни» Малоросії (України), в якій «…не більш як мільйон населення та сорок тисяч розбійного козацького війська». Етнічний українець Віссаріон Бєлінський виступив публічно проти наукової діяльності Миколи Маркевича: «Малоросія ніколи не була державою, звідси випливає, що і своєї історії в строгому значенні цього слова не мала. »
Після публікації історичної праці «История Малороссии» майже 15 років не з’явилося жодної друкованої праці Миколи Маркевича. Друкувати його праці знову почали після смерті імператора Миколи І.
Гірко було читати такі речі, це підкосило здоров’я, хотілося переговорити з другом. Таким другом виявився 20-річний священик о. Іван Міхновський (батько Миколи Міхновського). Разом Маркевич і Міхновський посадили й доглядали сад, дивилися й обговорювали вистави домашнього театру, зустрічалися з гостями.
Отець Іван Міхновський охоче працював в архівах Маркевича, був прекрасним співбесідником, порадником. 63 роки провів І. Міхновський у Турівці, тут народився його син-самостійник. Дивно, але в Турівці народився побратим Миколи Міхновського поет Мусій Кононенко, головний координатор Братства тарасівців.
Маркевич збирав історичні документи Козацької Доби, творив перший український енциклопедичний словник, в якому будь-який українець міг знайти історичні, географічні, статистичні дані про Україну, біографії видатних осіб українського народу. За 10 років він створив більше 100 тисяч статей для енциклопедичного словника, систематизував це в алфавітному порядку в 30-ти величезних зошитах. Обсяг його роботи підготовлений до публікації становив 11 томів по 600 сторінок кожна книга. Але тому, що у виданні «Энциклопедическій лексиконъ» брали участь деякі «вчені особи Російської імперії», котрі назвали окремі його українські книжки, опубліковані в 1836 р. в Москві «Большой исторический, мифологический, статистический и литературный словарь Российского государства» (рос.), то він припинив друкувати словник, пізніше жалкував через втрачену можливість публікування. Він писав В. Жуковському: «…я став сивим пишучи свій словник, я посивію зовсім його переписуючи, але видати його я не можу без допомоги російського уряду. » Із 1850 р. він почав тяжко хворіти.
Маркевич є також автором ряду етнографічних творів, у тому числі що вийшов у Києві в 1860 році праці «Звичаї, повір’я, кухня та напої малоросіян. Вилучено з нинішнього народного побуту », а також не закінченого їм «Великого історичного, міфологічного, статистичного, географічного та літературного словника Російської держави» (Москва, 1836).
Після хвороби і смерті він був похований у родовому склепі біля церкви «Всіх Святих», у його саду на правому березі річки Перевід, навпроти села Турівки (Турівська волость Прилуцький повіт).
Син Миколи Маркевича – Андрій, сенатор, видатний правник, голова Петербурзької судової палати, дійсний статський радник, статс-секретар імператора, кавалер ряду імператорських орденів, прославився як філантроп та музикант.
Залишити відповідь