– Як же допекло бідаку, що написала до царя-батюшки прохання про помилування сина, – почала Хомівна, – б’ється мати, мов рибонька об лід. А ти віриш, що Путлер змилостивиться?
– Бачиш, це мені нагадує прошеніє до царя від матері Сигизмунда Сераковського.
– Чекай! Я пригадую друга Тараса Шевченка поляка Зигмунда Сєраковського. Це ж йому присвячено: «Ще як були ми козаками, а унії ще не було…»?
– Та ти ж голова! Дійсно, написання різні, але особа та ж сама. От тільки вважав себе шляхтич українцем, листувався з Шевченком українською, називав Тараса Григоровича батьком. Він та Федір Толстой не побоялися звернутися до царя про помилування нашого поета. Втім мова про інше. У 1831-му батько 5-річного Зигмунда – Гнат Сераковський залишив вагітну кохану дружину з двома малятами; зібрав загін селян-волиняків і подався відвойовувати волю у москалів. Де він загинув – невідомо, тільки імя батька дісталося новонародженому синові. Виростила мати дітей, дала гідну освіту, діждалася невісточки – першої красуні Польщі. Та кожне покоління має свою війну. 1863-ій рік. Зигмунд залишає вагітну дружину – йде захищати свободу від царату. Та важкопораненого Сераковського схопили вороги, суд виніс вирок: розстріл. І мати пише цареві «прошеніє».
– Вона просить помилування?
– Ні, сонечко, вона просить відтермінувати страту, щоб невістка могла народити дитя і щоб молодий татусь побачив свого первістка.
– Ну, і що вінценосний? Помилував?
– Ні. Розстріл замінили на повішення. Дружину Зигмунда викрали й завезли у невідомому напрямку.
– От тобі милість царя-батюшки! Бідні матері. Я була вражена сміливістю мами Олександра Кольченка, Лариси, яка одна вийшла у Сімферополя на протест до Дня народження Олега Сенцова.
