Ох і любили козаки давати новачкам прізвиська! Кинуть словенятко – припечатають. Питають ім’я прибульця, а він ніяково: «Мишко, Міха…»
І залишався козак Міхном. Так утворилися: Махно, Олехно, Сахно, Тихно, Юхно, Яхно. Ще до Хмеля дрібні (безземельні чи малоземельні) шляхтичі на Правобережжі (на Волині, Перемишлянщині) почали писатися: Міхнєвськими, Міхньовськими. Відомості про них подає Польська Енциклопедія шляхетська.
А як нащадок козака-східняка Міхна ставав священиком, то за традицією змінював прізвище, ушляхетнював – Міхновський. На Полтавщині старий козацький рід священиків Міхновських відомий із XVII-го століття.
Відомо, що прадід Миколи Міхновського був паламарем церкви села Мойсівці Золотоніського повіту. Його двоє синів вивчилися на священиків, один із них – дід Іван. Син Івана – Іван Іванович народився 1823 р., закінчив Полтавську семінарію і з двадцяти років майже півстоліття служив у церкві села Турівка.
Від 1716 р. Турівкою володів рід Маркевичів (Марковичів). Яків Андрійович був одним із найосвіченіших людей України. Чудово володів латиною, польською, французькою, іншими мовами, був тонким знавцем мистецтва, добре знався на медицині. Мав бібліотеку. До 1767 року вів щоденник, в якому описані події у Ромнах, Глухові, Сварковому. Саме з його прізвищем пов’язане відкриття фарфорової глини в Полошках.
Іван Маркевич збудував на свої кошти у 1782 р. церкву в Турівцях.
Онук Івана – Микола Андрійович, син графині Анастасії Василівни Гудович гербу Одровонж, відомий український історик (у 1842-43 рр. вийшла його “История Малороссии” в 5-ти частинах), етнографом, поетом, музикантом, автор поетичної збірки «Украинские мелодии», який поклав на музику вірш Шевченка «Нащо мені чорні брови», а Шевченко присвятив Миколі Маркевичу вірш «Бандуристе, друже сизий». Він мав маєток у Москві, але все життя прожив у Турівці. Завдяки його творчій діяльності Турівку неодноразово відвідували Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Віктор Забіла, Лев Жемчужников; композитор Михайло Глинка й Олександр Пушкін.
Отець Іван Міхновський прожив 83 роки. Він був приятелем поміщика Маркевича: користувався його бібліотекою, відвідував домашній театр, зустрічався з гостями. Батюшка – двометровий велетень мав величезну фізичну силу: легко згинав мідну копійку між пальцями, якось переміг у бійці кількох рибалок — браконьєрів. Єдине, чого побоювався священик – Саня, його благовірна дружина (невеличка, молодша на 4 роки), яка ганяла чоловіка за любов до тютюну, ловлі риби.
Сім’я Міхновських мала 17 десятин землі, із них 15 десятин — польової, а 2 десятини — присадибної. Орну землю віддавали в оренду, за що оплачувалося навчання дітей. Утримувалася сім’я працею батька: не бідували, хоч жили скромно. Було у Міхновських троє синів: Володимир, Гаврило і Микола, а також дочка — Олімпіада. Первісток Володимир став священиком. Старший син Гаврило учився у університеті на філфаці в одній групі з М. Грушевським, потім у Львівському на юридичному. Адвокат у Прилуках, мав на дверях табличку українською мовою, ще коли діяли Валуєвський циркуляр та Емський указ. Дочка Олімпіада одружилася зі священиком Яковом Совачевим, її син Василь Якович Совачев був головою студентської української громади в Києві; у 1917–1919 рр. — член Української демократично–хліборобської партії, військовий лікар і начальник санітарної управи армії УНР.
31 березня 1873 р. у селі Турівка народився Микола Міхновський. Батько – священик з давнього козацького роду службу правив українською, дітей виховував «самостійниками». Микола любив разом із батьком порядкувати в саду і зберіг цю любов на все життя. Після батькової початкової школи Микола Міхновський здобував освіту у Прилуцькій чоловічій гімназії. В атестаті – переважно четвірки, з математики, фізики та логіки – трійки, «прилежание удовлетворительное, любознательность достаточная». У серпні 1891 р. вступив на юридичний факультет Київського університету. Увійшов до таємної студентської політичної організації «Братство тарасівців». Братерство нараховувало шість членів: Іван Липа, двоє братів Міхновських (Микола та Юрій), Микола Вороний, Борис Грінченко, Володимир Самійленко. 18-річний Микола – автор програми «Кредо молодого українця». Випускник університету, правник займався адвокатською практикою в Києві. Він був красень: високий під 2 метри, широкий у плечах, відкрите лице, приємна посмішка, великі вуса. Веселий, прекрасний оповідач. Жінки у нього закохувалися. Микола ж закохав у себе дружину-єврейку шефа Фурмана. Подався до батька за порадою. Татко був не проти одруження з розлученою, але додав: «Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами». Більше Микола ніколи не говорив про одруження.
Міхновський дослухався до слів тата, кинув Київ і переїхав до Харкова (1899), мав власну контору, але був адвокатом простих селян на прізвисько “Адвокат голодранців”. Він успішно захищав свого друга Володимира Шемета (1907 р., справа “Лубенська республіка”); у 1909 р. брав участь у гучному процесі мільйонера Олексія Алчевського, який після банкрутства своєї фірми покінчив життя самогубством.У лютому 1900 р. постала Революційна українська партія під проводом Миколи Міхновського. 
Тоді ж видав працю «Самостійна Україна», в якій проголосив ідею «єдиної, нероздільної, вільної самостійної України від Карпатів аж по Кавказ».
1902-го, коли в РУП з’явилися соціалістичні тенденції, Міхновський вийшов із неї, заснував Українську народну партію. Наступного року написав «Десять заповідей УНП». Не забув батькові слова: «Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами».
Коли вибухнула Перша світова війна, його призвали до армії. Перебував на Північному фронті, 1917 року перейшов як юрист у розпорядження Київського військового окружного суду.
Міхновський відкидав ідеї автономістів – тільки незалежна Україна. Центральна Рада боялася рішучих дій Миколи Міхновського. Тому на 1-му військовому з’їзді головою Військового генерального комітету обрали соціаліста-автономіста С.Петлюру, а не самостійника Миколу Міхновського. Микола Міхновський та його прихильники виступили проти прийняття ІІ Універсалу Міхновський зажадав, щоби Центральна Рада проголосила самостійну Українську державу, видворивши за її межі всіх представників Тимчасового уряду. 3 липня 1917 року. У ніч проти 5 липня 1917 року вони прибули до приміщення Центральної Ради, спираючись на 5 тисяч українських вояк – Другий український полк імені Павла Полуботка. Цей збройний виступ самостійників Центральна Рада придушила і рапортувала до Пітера, що Міхновського заслали до закутку Румунського фронту. У квітні 1918 р. Центральну Раду заступив уряд гетьмана П.Скоропадського. Прикутого ревматизмом до ліжка Миколу Міхновського привезли на автомобілі до столиці й запропонували високу посаду – міністра внутрішніх справ. Але він відмовився, бо прагнув не посад і чинів, а незалежності України. Згодом так само відмовився від посади радника гетьмана. Єдиною надією Міхновського був Болбочан, але Петлюра наказав знищити конкурента.
1919 р. Микола Міхновський хотів залишити Україну, рятуючись від радянської влади. Він потрапив до Новоросійська, щоби звідти емігрувати за кордон, але спроба успіху не мала. До 1924 р. Міхновський працював директором української учительської семінарії в станиці Полтавській на Кубані. На початку 1924 року приїхав до Києва, оселився у друга Володимира Шемета, але потрапив до рук чекістів.
Тихого вечора 3 травня 1924 р. у Києві на вул. Жилянській, у кінці саду друга Володимира Шемета, на квітучій яблуні було повішено «національний динаміт» – Миколу Міхновського. Він залишив записку: «Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам’ятає. Ваш Микола». Втім версія «допомоги ЧК» і понині не відпала.
5-го травня Великого Самостійника поховали в кінці Байкового на ділянці самогубців. Тільки 11-12 осіб зважилися прийти…
Залишити відповідь