Гай-гай, літа минають, а спогади квітами буяють. Для одних – травневий бузок Одеси, для інших – видубецький бузок, комусь – бузковий верес…
Осінь 1977-го, Київ. 73-річний поет Микола Бажан після перенесених інфарктів став невиїздним. Він у Пущі сам один у свій день народження. Його дружина, 66-річна Ніна Володимирівна, лікувалася у Желєзноводську. Поет поблукав лісом, напився води з джерела, зібрав букетик вересу.
“Я тілько-но приніс букетик вересу з лісу, я тільки-но поставив крапку в цьому маленькому віршику, – і раптом телефонний дзвоник, і твій безкінечно дорогий голос. Я стояв і слухав, і мало не плакав у чорну трубку, звідки чулися твої слова. Мені стало на душі легше. Я почуваю себе добре. Твої ласкаві слова – найкращі ліки… Я чекаю на тебе. Я дуже люблю тебе. Микола”, – написав він у листі. Прикріпив гілочку вересу і вклав вірш:
Я вибрався на той пологий схил,
Що тонкостеблим вересом заріс
І звідки видно, як за виднокіл
Пливе й пливе пущеводицький ліс.
І це була не згадка. Тридцять літ
Раптово щезли, і щасливо знов
Я вдвох з тобою на цей схил зійшов,
Де заяснів нам вересовий цвіт.
Ти нахилилась обережно. Ти
Збираєш їх, хрусткі суцвіття ці,
Щоб, як блакитний вогник, пронести
Крізь тридцять літ їх в серці і в руці.
І він нам світить, – він не змерх, не згас,
Сухенький вогник, наших стежок слід.
Своє тепло він береже для нас,
Цей благовісний вересовий цвіт.
З того часу пані Ніна кожної осені отримувала букетик вересу – символ нев’янучого почуття. В одному з останніх листів Бажан писав: “… Боже мій, як я тебе люблю! Просто тяжко нести такий щасливий, богом даний і судьбою надісланий дар і тягар любові”.
