21 листопада 1952 р. у Києві народився Сергій Якутович. У родині все було дивно переплетене: мова, національність. У будинку на Андріївському узвозі звучала українська, польська та російська; у жилах роду нуртувала білоруська, вірменська, українська, литовська, російська кров.
Прадід батькової бабусі Сенчило-Стефановський листувався з Тарасом Шевченком, бабуся працювала друкаркою у машинописному відділі Михайла Грушевського. Вона навіть свого сина, Сергієвого діда, записала у пластуни 1919 року. Дід, В’ячеслав Петрович Якутович, «Тараса Бульбу» знав напам’ять.
Від мами, Олександри Павловської, хлопчик чув інше — «дворяне, декабристы, народовольцы». Їхній маєток був на хуторі Злодіївка. Прадід побудував там лікарню, бібліотеку, школу — і все це знесли, щоб побудувати четвертий реактор. Дід — мамин батько — навчався в одному класі з Мишком Булгаковим у Першій київській гімназії. Дід був абсолютним англоманом, офіцером Білої армії. У 1935-му році його арештували. Бабуся була тоді головним архітектором НКВС України, і знайшла його у Читі. Джентльмен не бажав стати членом партії, але закінчив життя заступником міністра.
Родина звикла знаходити знакові події у житті Сергія. Малим повзав, не мав іграшок, мав розкидані клаптики картону, паспарту, олівці. Перший крок зробив, коли бабуся сказала: «Умер Сталин». Трирічному Сергію вперше удалося спробувати розкошів дідової слави. Генерал-орденоносець прислав за онуком літак. Далі була поїздка на авто, оздобленому червоним деревом і натуральною шкірою… Перебування в Ленінграді.
Вундеркінд пішов до школи у 5 років, дуже пристойно вчився, але комплексував через ваду слуху. Шестилітнього Сергія батько вперше взяв у Карпати. Вони з другом, художником Григорієм Гавриленком, вирішили пішки пройти всі Карпати. І хоч «городському» хлопчині було страшенно важко, він ішов, бо татко казав: «Ти мусиш!». Коли пакет однокласників прийшов до райкому комсомолу, Сергію було лише дванадцять, тому його не ощасливили. Вдруге пішов пізніше, але тоді Сергій знімався у фільмі «Захар Беркут» і відростив довге волосся. Коли його побачили в райкомі, пролунав наказ піти зняти гриву. Не зняв – і лишився «не окомсомоленим».
Коли у 1981 році Перший секретар ЦК ВЛКСМ Пастухов, побачив на виставці ілюстрації С. Якутовича до «Трьох мушкетерів», – розпорядився удостоїти автора премії імені Ленінського комсомолу.
Разом із батьком, художником – постановником, був на зйомках фільму «Тіні забутих предків».
Учився у Республіканській художній школі ім. Т. Г. Шевченка (1963–1970) і з 14 років працював як професіонал-графік. Упродовж п’яти років писав тільки картини. Сам вигадав серію анекдотів про українців і написав їх. Здобував освіту у Московському поліграфічному інституті, факультет художнього оформлення (1970–1973) та Київському художньому інституті (Національна академія мистецтва та архітектури), графічний факультет за спеціальністю «художник-графік» (1973–1974). Як і батько, одружився студентом із коханою Ольгою, теж графіком. Народили синочка-мізинчика Антона Якутовича.
Проілюстрував 164 книжки, серед них «Дон Кіхот» Сервантеса, «Три мушкетери» Дюма, «Берестечко» Ліни Костенко.
Був художником – постановником фільмів «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, «Тарас Бульба» Володимира Бортка. Народний художник України у 2004 р. отримав Шевченківську премію за цикл робіт «Мазепіана». Деякі картини зберігаються в Білому домі у Вашингтоні, у московській Третьяковській галереї.
Свинцево-чорною смугою став фініш Маестро – він поховав усіх найдорожчих людей: тата, дружину, сина, але гордо долав шлях. Сергій Якутович залишався гострословом, дозволяв собі маленькі радощі: маслини, оливкову олію та коньяк; відверто не любив комп’ютер.
Помер Сергій Якутович 27 червня 2017 року у Києві. Похований 29 червня на Байковому цвинтарі.
Залишити відповідь