Юрій Литвин

Не хочу жити тихо й безтурботно,
Я хочу вчитись, мислить і творить!
За свої неповні 50 років поет Юрій Литвин п΄ять разів поставав перед совєцьким судом і був засуджений загалом на 41 рік. Відсидів 22 роки.
Юрій Литвин народився 26 листопада 1934 року у селі Ксаверівці Васильківського району Київської області в сім’ї сільських вчителів. Батько воював на фронті, згодом партизанив у загоні С. Ковпака, помер від ран 1944 року.
Мати Надія Антонівна Парубченко з сином перебралася в c. Барахти Васильківського району Київської області. Після закінчення семирічної школи за виховання хлопця взявся рідний дядько, який служив у Росії. Литвин пішов до гірничо-промислової школи в м. Шахти Ростовської обл., але через хворобу покинув її і повернувся до села. Згодом працював на Донбасі. Тривалий час був щирим комсомольцем, секретарем комсомольської організації. Юрій Литвин цікавився українською літературою і національною культурою, вивчав німецьку та філософію; міг по три доби читати поезії з пам’яті.
Мав незакінчену вищу освіту і мріяв її завершити. У ті часи колгоспникам паспортів не видавали. Щоб виїхати з села на навчання, потрібний був дозвіл на виїзд від голови колгоспу. От Юрко з хлопцями вкрали телицю, прив’язали її до дерева в лісі і «шантажували» голову «пропажею». 24 червня 1953 р. Литвин разом із кількома хлопцями був заарештований і 29 липня засуджений Васильківським районним судом за ст. 4 Указу від 4 липня 1947 р. «Про кримінальну відповідальність за грабіж державної та суспільної власності» до 12 р. позбавлення волі.
У 1953–1955 рр. відбував перше покарання на будівництві Куйбишевської гідроелектростанції (Кунєєвський ВТТ). 31.01.55 Литвин був звільнений завдяки клопотанням С.Ковпака, але 14 квітня 1956 року арештований вдруге за звинуваченням у створенні в таборі в липні – серпні 1954 р. антирадянської націоналістичної організації «Група Визволення України». 16 членів організації готувалася вийти на волю, встановити зв’язки з підпіллям ОУН і боротися за незалежність України. Вони тільки й змогли: написати статут, скласти присягу. Литвин, як ініціатор і один із лідерів організації, 10.09.55 був засуджений Куйбишевським обласним судом за ст. 58-10 ч. 2, 58-11 КК РРФСР на 10 р. таборів і 3 р. поразки в правах. Покарання відбував у таборах Мединь і Вихорівка («Озерлаг», Іркутська область) і мордовських таборах для політв’язнів; разом із ним термін відбував Михайло Сорока, Йосип Сліпий, вічний зек і вічний поет Валентин Соколов. Юрій одразу ж вирішив поезією сіяти волю у неволі, тому поставив крапки над І:
В когортах творчества
Для трусов места нет
Вершины штурмуют
безумно стойкие.
Творить – это значит нести свой крест,
Вопреки всяким законам и логике.
Там написав книгу віршів «Трагическая галерея» — про долю свого покоління, про жертви терору і присвятив її Л.Лук’яненку.
Юрій Литвин звільнився 14 червня 1965 р., одразу ж поїхав до Москви і передав посольству США інформацію про становище політв’язнів у концтаборах. Співробітникам посольства вдалося непомітно вивезти його в машині і випустити на вулиці.
Оселився в с. Барахти, де жила його мати. На холодних стежках буднів зустрів кохану:
Тремтячими вустами рук твоїх шукаю
І мовлю у подушку стільки теплих слів
Тобі, кохана, і тобі, мій краю!
Одружився з Вірою Мельниченко. 19 липня 1967 р. народився син Ростислав.
Працював на заводі холодильників у м.Василькові, на трубному заводі. Був обраний до профкому. Намагався переконати робітників, що профспілка – це не «приводной ремень партии», а інструмент захисту економічних інтересів робітників. КДБ погрожував арештом. Литвин завербувався на роботу до Сибіру.
Після повернення 14.11.74 був заарештований у м.Рівне. Інкримінували наклепницьку низку літературних і публіцистичних праць. 13.03.75 Київський обласний суд засудив Литвина за ст. 187-1 КК УРСР до 3 р. таборів суворого режиму. Ув’язнення відбував у колонії № 25 (сел. Верхній Чов, Комі АРСР), де
Стоїть, як смерть сибірський ліс,
де сніг фосфорить, панує тиша,
куди притягує містична сила,
І холодом своїм сумним,
Глядить, мов вічності могила.
У таборі переніс операцію на виразку шлунку.
14.11.77 Литвин знову повернувся в с.Барахти. Півтора року був під адміністративним наглядом. Мав варикозне розширенн вен. У жовтні 1978 р. вдруге оперували виразку 12-палої кишки і шлунку; видалено грижу. Інвалідності не дали.
На пропозицію О.Мешко в червні 1978 р. вступив до Української Гельсінкської групи (УГГ). У квітні 1979 написав працю «Правозахисний рух в Україні, його засади і перспективи», де, зокрема, відзначив: «Суспільство – це живий організм, що живе і розвивається за природними законами з тенденціями до все більшої свободи… Інакодумство в Україні має свої глибокі революційно-демократичні та ліберальні традиції… Свободолюбство, демократизм є характерними ознаками як українця, так і всієї української нації». Цю працю високо оцінив Петро Григоренко.
19.07.79 незадовго перед тим оперований на варікоз Литвин був затриманий п’ятьма міліціонерами, завезений до відділу міліції, побитий, оштрафований і відпущений, а 06.08.79 заарештований за звинуваченням у вчиненні опору працівникам міліції. Засуджений 17.12.79 Васильківським райсудом до 3 р. таборів суворого режиму за ст. 188-1 ч. 2 КК УРСР. В останньому слові Литвин сказав: “Ви хочете знищити Литвина, але це вам не вдасться. Убити в мені людину, вбити в мені віру в любов, у прекрасне, правду, і свободу – вам не вдасться, панове прокурори, Литвин вас не боїться, панове начальники. Не боїться, хоч знає, чого ви варті, добре знає ваше справжнє єство, знає, що таке радянська дійсність і радянська влада, що таке її каральні органи”.
Карався в м.Біла Церква, в сел. Буча під Києвом (ЮА-45/85), у липні – вересні 1980 в м. Херсоні (17/90).
24 серпня 1984 року Юрій Литвин марив, йому було зле, але лікар не прийшов. О 12-й, коли співкамерники прийшли на обід, Юрій Федоров здогадався підняти ковдру – і побачив розрізаний живіт: крові не було, але кишки вивалились. Швидко знайшовся лікар Пчельников, ноші, воронок, конвой… Ніхто не сумнівався, що це вбивство, але фахівці визнали суїцид.
У день червоного терору, 5 вересня 1984 р. у вічну мерзлоту Кучино поряд із Олексою Тихим ліг поет, який благав:
Пошли мені лежать в труні
Під синім небом України,
де червоніє кущ калини.