Ежен Деслав

8 (20) грудня 1899 р. у с. Таганча Канівського повіту Київської губернії (нині – Черкаської області) народився Євген Слабченко. Жив їх рід в Таганчі здавна – один із кутків села і до сьогодні називається Слабківщиною…
Пращур Євгена козакував у війську гетьмана Івана Виговського, батько, Антон Федорович Слабченко – був рахівником на цукрозаводі графа Бутурліна. Мати, Єлизавета Іванівна Звонар родом із сусіднього села Мартинівка. Хлопчика ріс балакучим, любив фантазувати, рано виявив талант до високохудожньої «лжі». Євгена, коли він підріс, віддали на навчання у гімназію в Білій Церкві. Однокласником його був запеклий фантазер, оповідач Юрій Смолич. У 1917 р. випускний, у травні 1917 р Євген організував одну з перших скаутських дружин у Наддніпрянській Україні.
Дев’ятнадцятирічним написав підручник «Український Скаутинг», організував першу дружину скаутів у Києві. За розпорядженням гетьмана Скоропадського було запроваджено скаутські гуртки при кожній школі, вони опиралися на статут Білоцерківського бой-скаутського куреня, розроблений Слабченком. З серпня 1918 Слабченко служив у Головному Штабі Окремого Корпусу Січових Стрільців у Фастові вартовим старшиною при полковникові Василеві Тютюннику, з поваленням Гетьманату — старшиною для доручень при Директорії УНР. Брав участь у бою під Мотовилівкою, звільняв Київ. Служив старшиною для доручень при Директорії УНР, від січня 1919 р – на дипломатичній службі (у складі дипломатичної місії УНР у США, згодом дипкур’єр у Європі). Після розформування дипмісій УНР залишився у Празі.
Студіював Слабченко міжнародне право у Празькому та Берлінському університетах. У 1925 р полишив вивчення дипломатії, емігрував до Франції, вступив до Паризької кінотехнічної школи (1925—1926). Щоб мати можливість платити за кіноосвіту в Сорбонні, працював робітником на заводі «Рено», закінчив вечірню школу кінооператорів.
Працював оператором, помічником режисера А. Ґанса на зйомках х/ф «Наполеон» (1927), озвучив його ж фільм «Кінець світу» (1930); паралельно працював фотографом, карикатуристом у газеті, вів рубрику оглядача кіно. У 1925-1933 рр друкувався на сторінках журналу «Кіно». З 1927 р. він був офіційним представником Всеукраїнського фотокіноупрління ВУФКУ в Європі, заснував у Парижі товариство «Друзі українського кіно» (фр. Les amis du cinema ukrainien); кореспондент журналу «Кіно» (Харків–Київ; Львів), писав для журналу «Нова генерація» (Харків). Підтримував зв’язки з українською інтелігенцією в еміграції, товаришував із С.Гординським, В.Винниченком, Є.Бачинським, листувався з О.Довженком. Дебютував постановкою «Старі замки» (1927), зняв експериментальні фільми «Марш машин» (1928), «Чотири кави з вершками», «Вар’єте» (обидва – 1929), «Електричні ночі», «Робот», «Райське світло», «Негатив» (усі – 1930). У 1930 р. фільми Деслава було показано в Україні (а «Звенигору» й «Землю» Довженка — у Франції). При створенні фільму «Монпарнас» (1931) йому асистували А. Цінеман, М. Карне, Л. Бунюель. Стрічка «Монпарнас» пройшла з великим успіхом у Парижі. Того ж року Деслав зняв свій перший звуковий фільм «Світ у параді». Зняв стрічки «Студентське місто» (1933), «Пливи, моє серце» (1934), «Чоловік, який вживає бичаче м’ясо» (1935), «Війна хлопчаків» (спільно з Ж. Даро, 1936; відзначений на Нью-Йоркському кінофестивалі 1938 як найкращий європейський фільм). 1937 у Празі на студії І. Сухоручка зняв фільм «Король кулеметів», 1938 у Парижі – «Ми, молодь». За фільм «Війна духів або Генерали без гудзиків» 1938 року удостоєний найпрестижнішої американської кінопремії «Оскар».
Євген Деслав писав сценарії фільмів про Симона Петлюру, Євгена Коновальця. Мрією життя був фільм про гетьмана Івана Мазепу. Він збирав інформацію про Мазепу і мазепинців у архівах усієї Європи – в Іспанії, Італії, Монако, Франції… В архівах принца Монако в Монте-Карло зробив справжнє відкриття – згадку про «таємний осередок українських старшин-мазепинців» на острові Мальта. Певно, в мальтійській Ля-Валетті цих старшин готували як командувачів козацького флоту, який мав битися проти російського флоту Петра Першого…
Мав намір зняти у Голлівуді за власним сценарієм фільм «Іван Мазепа». Гетьмана мав зіграти зірка ковбойських вестернів Джек Пеленс, роль закоханої у Мазепу Мотрі Кочубеївни – Мерлін Монро. Немає цього фільму. Залишилася чорнова версія книги Ежена Деслава – «Дипломатичні історії України», велика частина якої присвячена епосі Мазепи.
З України приходили невеселі вісті. Євгенового дядька, академіка ВУАН Михайла Слабченка заслали на Соловки у справі «Спілки Визволення України»… Душа українця рвалася до рідної Таганчі додому, особливо у Голодомор. Не пустили. У Таганчі померло від голоду 812 односельців, у материній Мартинівці – 1250 людей…
Евгена-Ежена запрошував знайомого ще по Білій Церкві Борис Сухоручко, колишній полковник Армії УНР, власник кінокомпанії «Меркур-фільм» у чеській Празі; просив зняти фільм-репортаж про Карпатську Україну, яка вела бої проти угорських агресорів. Уряд Єгипту запросив Деслава-Слабченка знімати фільм про становлення єгипетської армії.
1939 р Євген Слабченко вирушив до Іспанії, охопленої полум’ям громадянської війни. Емігрант мов перекоти-поле: працював у Німеччині, Іспанії, Португалії. Останні роки прожив на півдні Франції у Ніцці.
В Іспанії працював на кіностудіях Мадрида і Лісабона, поставив стрічки «Ревеляції» (1948), «Вбивство у Монте-Неро», «Ось Піренеї» (обидві – 1952), «Балада трьох кохань» (1953), «Фантастична візія» (1957, зафільмував свого друга С. Далі). У Швейцарії створив стрічки «Країна чорної землі» (1955, змонтував конфісковані нім. воєн. цензурою кінодокументи з часів 2-ї світової війни, зняті швейцар. кінооператорами) і «Картини в негативі». 1956 р став першим в історії кінематографу українцем, який отримав почесний диплом Венеціанського кінофестивалю – за стрічку «Картинки в негативі». Автор романів, оповідань як перший слов’янин, прийнятий до іспанського Товариства письменників.
Останній фільм – «Зачарована сопілка» (1960, Франція).
10 вересня 1966 р. у Ніцці помер 68-річний Євген Антонович Слабченко (Ежен Деслав – псевдонім означає в перекладі «зі слов’ян»), його поховано на православному цвинтарі Кокад.