Жив-був колись у Лебедині козацький рід, чоловіки з якого рідко дома бували, бо про січові справи дбали. От і прозвали їх Лебединцями. У реєстровому документi Коша Запорозького 1752 року разом згадується Семен Лебединець. Вільний козак Василь Лебединець 12 синів мав. Жили вони у Зеленій Діброві на Черкащині, обробляли свої 500 десятин землі, однак після скасування Катериною ІІ Запорізької Січі та запровадження в Україні кріпацтва наприкінці XVIII ст. були продані князем Любомирським Григорію Потьомкіну, від якого село успадкував його племінник Енгельгардт.
Першим, хто з Лебединця став Лебединцевим, був Гавриїла Васильович. Сталося це при вступі до Київської духовної академії, де модно було змінювати прізвища (ушляхетнювати). Втім навчання не судилося закінчити: Гавриїл серйозно травмував ногу і пішов на церковне служіння. У липні 1816-го Гавриїл Лебединцев одружився з дочкою священика села Яблунівка Канівського повіту Веклою Вакуловською. За своєю дружиною отримав віно – прихід. Дав пан Бог молодим п’ятьох синів і трьох дочок (шість імен із яких увійшли до енциклопедій). Та господарі села відібрали в отця Гавриїла 5 десятин землі, подарованих у 1777 році його батькові князем Любомирським, тому великій родині довелося вести нелегке життя. У 1826-у отець Гавриїл був переведений на батьківське місце у Зелену Діброву на Київщині (тепер Городищенський район Черкаської області).
Тут і народився 2 березня 1818 року їх первісток Арсеній (Арсен). Далі рідні брати:
Лебединцев Феофан Гаврилович,
Лебединцев Петро Гаврилович,
Лебединцев Андрій Гаврилович,
Лебединцев Данило Гаврилович.
Шлях усіх братів був однаковим: домашня школа, Богуславське духовне училище, Київська духовна семінарія.
Дитинство братів тісно пов’язане з Тарасовим. Справа в тім, що у січні 1825 року після весілля сестра Тараса Катерина переселилася у Зелену Діброву до свого чоловіка Антона Красицького, мешканця цього села. Красицькі були сусідами Лебединцевих. Після смерті матері та одруження батька не раз Тарас тікав до сестри в Зелену Діброву від мачухи, поки батько не став брати його з собою чумакувати. У квітні 1825 року батько помер від застуди. Найнявся тоді сиротина до керелівського священика отця Григорія Кошиця, сім’я якого була близько знайома з Лебединцевими. От і привозив Тарас свого господаря з дружиною в гості до сусідів. У цей час Тарас годував булану кобилу, водив її на водопій до ставка.
Петро Гаврилович писав: «це… наш найближчий земляк, який був відомий нам ще в той час, коли ніхто не міг розгледіти в ньому великого поета і коли він був просто «наймитчуком» у о. Григорія Кошиця, приходського свого пастиря, і поганяв його булану кобилу».
На тій самій кобилі привозив він сина о. Григорія Яся разом зі старшими братами Арсенієм та Петром Лебединцевими на навчання в Богуслав до духовного училища, а згодом і у Київ. У спогадах про Шевченка Петро Лебединцев писав: «Мовчки я прозiвав, що в мене на козлах сидить український генiй, що поганяв булану, широкохвосту кобилу».
Брати Петро та Феофан Лебединцеви підтримували тісні зв’язки з Тарасом Григоровичем під час його відвідин України (1843-1845). Про зустрічі з Тарасом у Зеленій Діброві вони залишили спогади. «Після того, як Тарас незадовго до свого заслання побував на батьківщині і в неї, Катрі, вона, згадуючи його дитинство, розповідала моїй матері про його блукання в дитячі роки з Кирилівки в Зелену, до старшої сестри і назад». Проводжав Шевченка з Зеленої Діброви у найближче село Княжу на поштову станцію Арсен Лебединцев.
Влітку 1859 року у Києві Шевченко не раз зустрічався з Петром і Феофаном Лебединцевими. У Корсунi жив наймолодший брат, священик Андрiй Лебединцев, з яким Шевченко зустрічався, коли гостював у корсунській хаті брата Варфоломія Шевченка.
На похороні Тараса Шевченка у Петербурзi був присутнiй один із молодших братів Лебединцевих — Данило. Коли у травні труна з тілом Тараса прибула до Києва, значну частину клопотів з поховання узяв на себе Петро Лебединцев, який був священиком у Подільському Успенському соборі Києва. 19 травня у церкві Різдва Христового на Подолі отець Петро відслужив панахиду за покійним Тарасом. 20 травня отець Феофан разом зі своїм братом Петром проводжали земляка в останню путь до пароплава, який доставив прах Шевченка з Києва до Канева.
Зовнішність о. Петра була настільки виразною, що саме з нього художник Михайло Врубель, під час розпису Кирилівської церкви, вирішив писати одного з апостолів композиції «Зішестя Святого Духа». «По ліву руку Богоматері, другий від неї, благовидний старий із довгою сивою бородою – це кафедральний протоієрей Софійського собору П. Г. Лебединцев, археолог і історик, знавець Візантії, високоосвічена людина», згадував мистецтвознавець Микола Прахов, який знав Врубеля.
