На 1 січня 1775 на території Запорізького краю в 70 селищах та 1600 зимівниках проживало 72 тисячі осіб. Існувала монолітність: одна мова – українська, одна віра – православна, одна культура. За спогадами старожилів українці знали хазяїнів бордюрів на ймення, а на Великому Лузі козаки знали навіть імена сусідів – ногайських татар.
Жодного міста на Запорожжі не існувало, урбанізація була відсутньою.
Цього ж року з Петербургу повеліли: козаків на війну погнати; зимівники забрати; заселити край «усякой сволочи да поболее», – скомандував Потьомкін. І у нас з’явилися поселення арнаутів, «болгарські» села із македонських мусульман, німців-менонітів, поляків, сербів, чехів.
На 1 січня 1859 р. у Запорізькому краю селян нарахувалося 95,54 % від загальної кількості населення.
На 1 січня 1980 – у Запорізькій області проживало 1 млн. 946 000 осіб, у м. Запоріжжі на 781 000 жителів було аж дві українські школи, у Мелітополі – 161 000, у Бердянську – 122 000. Населення міст складало 71%.
І, як Ви гадаєте, звідки у нас блямовні взялися?
