Сидю собі, телевізор тихенько трясе повітря, розважає терпил.
– Ну, як там наш дім терпимості? – увірвалася цунамі – Хомівна.
– Ти про який це приват, ну, будинок гормональних насолод, інтимних послуг? – не второпала я.
– Ні, приват для тих, кому нетерпиться! Ну, там, де «москалям – не дам!» Я про цілеспрямоване виховання терпил із нащадків героїв. От ти з дитинства, які слова затямила?
– Терпи, козак, отаманом будеш!
– Жінки, роблячи аборт, що чули? Терпи, коза, а то мамой будеш…
– Я про того дауна, що додумався до локдауна. Воно ж замаскує нам рота, а саме прихопить цнотливі діви – і здрисне на Мальдиви. Державний муж, на якому обіддя репається, а ти, терпило, зав’язуй пасок – терпи лихо, як мати Наталки Полтавки – Терпилиха.
– Чи не час нам освятити державні офіси в Україні?
– Щоб ці богоугодні заклади «Господь благословив і справам успіх послав»? Ця ідея нагадує ескіз худ. В. Маковського “Освячення публічного будинку” 1900 р. А може час згадати слова Василя Стуса:
Терпи, терпи, терпець тебе шліфує,
сталить твій дух, тож і терпи, терпи,
ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб’є з власної тропи…
