12 березня 1965 р., як ми тоді хохмили – “час безбрєжних надій”.
67 студентів Київського університету імені Тараса Шевченка (із 125 студентів стаціонару) написали заяву до керівництва університету та Міністерства освіти з вимогою відновити на роботі шанованого ними викладача факультету журналістики Матвія Шестопала, якого виключили з партії, вигнали з університету за «демагогію з національного питання». У оприлюдненій заяві писалося, якщо доцента М. Шестопала звільнять, вони залишать університет.
Поет Микола Холодний обурювався: «Ярлик бандерівця в роки брежнєвщини повісили на доцента факультету журналістики КДУ Матвія Шестопала, котрий з автоматом у руках громив бандерівців».
Серед організаторів заяви були Юрій Пархоменко, Яким Пальчик, Михайло Скорик, Станіслав Усенко. Студентів підтримали київські журналісти та деякі викладачі, зокрема працівник Укррадіо Віктор Полковенко з однодумцями. Вони також написали заяву на підтримку Шестопала, яку адресували в ЦК КПУ як випускники факультету журналістики. Студенти в коридорі, в аудиторіях протестували. Через кілька днів радіо «Свобода» передало інформацію про заворушення студентів-журналістів у Київському університеті. На підписантів листа стали тиснути, щоб вони познімали свої підписи; усіх, хто не погодився, потім відрахували з університету «за поведінку, не гідну радянського студента» — щоправда, з дозволом працевлаштування. Студентів виганяли з університету, а журналістів «опрацьовували» в парткомах. Тиск витримали троє: Віктор Полковенко, Степан Колесник і Володимир Творинський. Студенти не перемогли.
Життя Матвія Михайловича перетворили на каторгу, довели до інвалідства… У 1983 році Матвій Шестопал писав у ґрунтовному дослідженні «Скільки років українцям»: «Те, що робиться нині з укр[аїнською] мовою — тяжкий державний злочин проти всього великого слов’янського народу, грубе порушення конституц[ійних] свобод і цинічне потоптання нац[іональних] прав українців. Той глум і наруга, яких протягом століть зазнає від сусідів укр[аїнське] слово, може зрівнятися лише з нечуваним лицемірством і соціальною брехнею, якими прикривається це українофобство. Щоб дискредитувати найспівучішу мову слов’янського світу і заперечити її самостійний характер, одні оголошували її польською мовою, але нібито зіпсутою рос[ійськими] впливами, інші — російською мовою, але нібито зіпсутою пол[ьськими] впливами. Зарозумілі чиновники гадають, що українці ніколи не прийдуть до розуму, щоб зрозуміти цей ганебний обман. Вони й сьогодні продовжують дурити балачками про розквіт і зближання, збагачення та взаємовпливи…»
