Богдан-Ігор Антонич зазвичай бачив уві сні не вірші, скоріше «формули екстази». Він підхоплювався у пилу напівсну, записував на папірчиках уривки думок, а увечері остаточно все переписував. «Гірке вино поезії мушу пити сам», – вирішив юнак.
Однієї ночі поет, який носив одяг незмінно чорного кольору, наніс
візит ввічливості у заклад інтимної гостинності, що на вулиці Вірменській. Як справжній батяр, Богдан-Ігор Антонич присвятив поезію «Назавжди» цьому закладу та його відвідувачам у «сивих пальтах», для яких п’ять хвилин кохання – «останній поцілунок долі».
