Віктор Некрасов, прийшов у світ 17 червня 1911 р. на Володимирській, 4 поряд із будинком князя Володимира. Дитинство Некрасова, тоді його звали Бубликом, пройшло в Лозанні та в Парижі, де в госпіталі мати працювала лікарем, батько – бухгалтером. Перші слова Вік сказав французькою. Їхня родина жила поряд із Луначарськими, Ульяновими. Разом вони їздили у Альпи. Мати Некрасова лікувала Крупську, Луначарського. Була у Віки нянька-бретонка Сесіль. Пізніше старший брат Микола і Вік училися у російській школі Парижа. Колю убили під час громадянської війни.
Віктор захоплювався архітектурою, літературою, вищу освіту здобував у Київському будівельному інституті. Одночасно Некрасов навчався при театрі російської драми у студії. Часто Вік із друзями збиралися на Трьохсвятительській у Серьоги Доманського і при свічках читали свої геніальні опуси. А після захисту диплому Некрасов обрав долю бродячого актора у напівлегальному театрі. Об`їхав глухомані України, попав на роботу в Театр Червоної Армії у Ростові-на-Дону.
Коли почалася війна з Німеччиною, 30-річний інтелігент відмовився від броні, пішов на фронт. Некрасов був полковим інженером і заступником командира саперного батальйону. Харківський наступ, потім кривавий відступ. Його улюблена медаль “За оборону Сталінграда”. 1943 року у битві за Донецьк 32-літній Некрасов одержав поранення в ліве стегно і пах, що зробило його інвалідом і позбавило чоловічої снаги (ні жінок кохати, ні дітей мати). Та після шпиталю у Баку короткі 10 днів перебування у мами в Києві – і знову фронт. 24 липня 1944 року в Любліні, у Польщі захопив трофей – пиво!- напоїв танкістів, сам не встиг скуштувати: кинувся з пістолетом у атаку. І одержав кулю снайпера у праву руку, зачепило нерв, руку паралізувало. У київському окружному шпиталі лікар радив: «Треба пальці привчати до рухів. Маєте кохану дівчину? Пишіть їй листи щоденно!» Гірко: яка там дівчина! І Вік почав виливати на папір спогади про війну. Згодом капітан Некрасов – інвалід ІІ групи – демобілізувався, повернувся додому, зайнявся журналістикою. Частенько він приходив у гості до Іри та Сергія Доманських на Саксаганського, 32, і в старовинному вольтерівському кріслі біля вікна писав свій перший твір, який тоді ще називався «На краю землі», а 1946 р. видрукував повість «В окопах Сталінграда», хоч жодного разу не згадав Комуністичної партії, присвятив три рядки імені вождя народів. Автор був заочно прийнятий до Спілки письменників, але генсек СП О.Фадєєв вважав, що твір правдивий і учасником війни написаний, але це тільки погляд із окопів, далі свого бруствера автор не бачить. Тому Фадєєв викреслив прізвище Некрасова у списку представлених до Сталінської премії. Але Сам подбав, щоб автор удостоївся премії, гроші її пішли на інвалідні возики. «В окопах Сталінграда» – предтеча, перший не сиропний твір про війну, перевиданий 130 разів, перекладений на 36 мов; ліг в основу сценарію фільму «Солдати».
Віктор Платонович міг назвати речі своїми іменами, не боявся поставити підпис у листах на захист заґратованих друзів: Глузмана, Плюща, Мороза.
На початку 1962 року письменник побував у Італії, США і його дорожні нариси «По обидва боки океану» не подали образ ворога. Сам генсек Хрущов із трибуни визначив, що Некрасов продався Заходу. І почали заповзяті критики писати фейлетони, розстрілюючи колегу: «З окопів Сталінграда в окопи ворога», «Турист із тростинкою», «Некрасов у Києві – це Сахаров у Москві». Особливо старався О.Корнійчук. На одному зібранні, сидячи у президії, Корнійчук закинув «абстракціоністу» Некрасову: «Що це ви задумали помирити нас із капіталістами? Ви з якого фронту сюди потрапили?» «Зі Сталінградського, – спокійно відповів Віктор Платонович. – А ви з якого, Олександре Євдокимовичу?» Попереду були 10 років цькування, а Віктор Некрасов – солдат у останньому окопі. І він виступив: «Я – комуніст, двадцять років, як я поступив у партію. Друзі казали: «Вийди на трибуну, визнай помилки, легше буде!» Тоді, в 43-му, у вогні Сталінграда, я вірив, що борюсь за свободу. Де вона свобода?» І далі про друзів, які каралися в концтаборах за свободу. Журналіст Некрасов виступив проти плану побудови стадіону на місці Бабиного Яру, обстоював необхідність увічнення пам`яті жертв фашизму. 1966 року він першим написав про будинок Турбіних, про необхідність збереження Замку Ричарда Левине Серце. Тоді ж з`явилися статті на захист української культури. 1969 – нова персональна партійна справа за лист на захист В. Чорновола та виступ у день 25-річчя розстрілу євреїв у Бабиному Яру.
У 1971 р. його виключили із Спілки письменників України. У цю чорну смугу життя рятував ґранчак, навіть важко сказати, чого не пив Некрасов. Нерідко гроші позичала актриса Надія Нік-Калнишевська – праонука козацького отамана. Пройдуть роки і пані Надія одержить посилку із значною сумою доларів і записку: «Повертаю боржок». 19 вересня 1972 р. партком Спілки письменників виключив Некрасова із Компартії. Віктор Платонович оскаржив це у Ленінському райкомі Києва.
17 січня 1974 р. о шостій ранку на квартиру № 10 по вул. Хрещатик, 15 прийшло дев`ять осіб. Пред`явили ордер, посвідчення і 42 години робили обшук. Ввічливо вибачалися – і рилися у приватному листуванні. Запитували: «Дозвольте?» – і знімали картини зі стін. Без мордобою й матюків обшукували всіх, хто приходив. Жінок коректно запрошували до ванної кімнати і спеціально викликана співробітниця КДБ пропонувала зняти увесь одяг, заставляла присісти. До самої смерті Віктор Платонович не дізнався, що вони шукали. А їм потрібна була незавершена стаття про Івана Дзюбу та його твір «Інтернаціоналізм чи русифікація». «Більш законослухняної людини, ніж я Пан Бог просто ніколи не створював, – обурювався Некрасов, – а вони обшукують, наче це шпигунська явка, а не квартира письменника». Один із кагебешників заявив, що люди й за менше сидять. Він не хотів сидіти, тому 10 червня 1974 Віктор Некрасов подав документи для поїздки до Швейцарії на три місяці. У вересні отримав дозвіл на виїзд за кордон у Лозанну, гроші на від’їзд зібрали друзі. Виклик до Швейцарії Віктору Некрасову оформив рідний дядько Микола Ульянов.
Зі смертю мами ніщо не тримало в цій країні. 11 вересня він записав: «Загояться рани, віддихаюсь і повернусь». Під час обшуку загубилося посвідчення на медаль «За оборону Сталінграда», а провезти медаль без посвідчення не дозволяли. Тоді він узяв свою повість, приколов до неї медаль і запитав: «Це посвідчення підходить?»
– Підходить.
12 вересня 1974 Віктор Платонович з дружиною Галиною Базій та собакою Джулькою виїхав з Києва до Цюріха. У Києві від близького друга емігранта – Гелія Снєгирьова вимагали виступити з засудженням вчинку Некрасова. Гелій відмовився, що привело до трагічного фіналу.
Некрасова позбавили радянського громадянства «за діяльність, несумісну з високим званням громадянина СРСР». В останні роки жив у Парижі в крихітній квартирі на площі Кеннеді разом із дружиною і пасинком Віктором Кондиревим. За допомогою друзів влаштувався працювати на радіо “Свобода”. Його зробили офіцером іноземного легіону по кафедрі мистецтва і подарували медаль. Вік дружив із старими емігрантами, радів парі вільних вух. Світла, сердечна людина, особа із внутрішньою рівновагою, культурою, тактом. Він не безгрішний: як усі, зі своїми заскоками, але Вік – могутній культурний центр Парижа, його слово – куля, що пройшла крізь серце. Частенько, усамітнившись за маленьким столиком паризької кав`ярні, Вік приймав ритуальні окопні сто грам і писав. Так народилися ностальгічні спогади про Київ, його архітектуру, історію – «Записки роззяви». Про долю третьої хвилі еміграції Некрасов написав «Маленьку сумну повість».
76-річний Віктор Некрасов замовк 3 вересня 1987 року у місті, де сказав своє перше слово, у Парижі. Він помер від раку легенів. Свого друга, лікаря-анестезіолога Віктор Платонович просив: “Коли почну падати, зроби, щоб я спокійно заснув”. Він міг би ще протягти 3-4 місяці, але товариш узяв на себе смертельну відповідальність.
Двоє киян, кавалерів ордену Почесного легіону – Вік Некрасов і Серж Лифар поховані поряд.
