10 квітня 1898 р. у Полтаві народився Степан Скрипник. Батько Степана Івановича походив з роду полтавських козаків, був старостою полтавського Воскресенського храму. Мати Маріанна Василівна –третя донька Василя й Ольги Петлюр, рідна сестра Симона Петлюри. Родина по лінії матері мала одвічні православні традиції. Прадід Олексій (у чернецтві Аркадій) – фундатор Іонинського скиту в Києві, бабуся матері ігуменя Антонія та її онука Гавриїла заснували Покровський монастир біля Феодосії. Дід був старостою цвинтарного храму. Сім дядьків-священиків, двоюрідний дядько – священномученик Сильвестр (Ольшевський), був архієпископом Омським.
Мали Скрипники четверо синів і дочку. Хрестив Степана Скрипника у Всесвятській церкві о. Федір Булдовський, майбутній митрополит. Хрещений батько Степана – Пилип Іваненко, директор єпархіальних свічних заводів, член українських організацій Полтави.
Патріарх згадував, що разом із тітками Феодосією та Мариною Степан відвідував церкви і монастирі Полтавщини. «На літо нам давали, дякуючи дядьку Сильвестру, дві кімнати монастирські, там дуже гарна околиця, і туди забирали дітей на все літо. Там тітка Марина та тітка Феня ціле літо були з дітьми, пильнували нас. Щодня ходили в монастир. Вже о 6-й ранку мусили бути на ногах, йшли до церкви правити службу Божу. Я носив свічку на архієрейську службу…» Прикладом для Степана був дядько Семен Петлюра: «Я був пуцвірком. Влітку він приїхав із Кубані і був два тижні, навчив мене одного вірша – “Пани, пани…”. А то було якраз на Різдво, і він хотів, щоб я той вірш декламував. Від цього пішло дуже багато… Мама була вдоволена, обняла мене, розчулилася, тато зрадів, але мама каже, я боюся, що цей Сенька зробить із тебе соціаліста».
Здобувати освіту Степан почав у приватній підготовчій прогімназії В.Шевелева, де здобували освіту діти свідомих українців. Учні школи були на святкуванні ювілею відкриття пам’ятника І. Котляревському, за що влада закрила школу. Степан продовжив навчання у Полтавській першій класичній чоловічій гімназії. Гімназист Степан Скрипник постійно відвідував церкву, співав у церковному хорі, під час богослужінь прислуговував владиці Сильвестру та вікарному єпископу Юрію Ярошевському, який пізніше стане митрополитом Варшавським і буде вбитий за українізацію православ’я в Польщі. З теплою усмішкою Патріарх згадував роки навчання в гімназії, людей, із якими він спілкувався. Згадував про Панаса Мирного: «цей дядько з бородою нам цукерки роздавав. А їздив він на вузенькому візку, сам конем правив. Вже тоді був відомим письменником, пам’ятаю, мама читала його твори».
Як дядько Семен Петлюра не закінчив семінарії, так і Степан не закінчив гімназії. Він продовжив навчання у військовій школі прапорщиків у Оренбурзі. У березні 1918 року добровольцем вступив до кінно-гайдамацького полку імені Костя Гордієнка Армії УНР. У 1918-му разом із Симоном Петлюрою був заарештований німцями, провів у Лук’янівській в’язниці Києва понад чотири місяці. У березні 1919 року у бою з більшовиками був поранений, після чого хорунжий Степан Скрипник перейшов на службу до Похідної канцелярії Головного отамана військ УНР. Служив особистим ад’ютантом свого дядька, Голови Директорії та Головного отамана військових формувань УНР Симона Петлюри. Відступаючи з Києва, зняв прапор з будівлі Центральної Ради, у 1992 р. вручив його бійцям національної гвардії. З 1920-го – у 3-й Залізній стрілецькій дивізії Армії Української Народної Республіки.
Після війни Скрипник потрапив до табору інтернованих у м. Каліш, де займався культурно-освітньою роботою. Після звільнення з табору, жив у Луцьку, 1921 року одружився з Іванною Вітковицькою, яка походила з родини галицьких інтелігентів і працювала вчителькою у Стрию. В їхньому шлюбі народилося троє дітей — Ярослав, Тамара і Маріана.
Степан займався культурно-масовою роботою серед селян, за що восени 1922 року польська поліція заарештувала його. Скрипники переїхали до Галичини. Степан Іванович вступив до Вищої школи політичних наук у Варшаві, успішно закінчив її в 1930 році; одночасно закінчив курси у Вільному університеті Варшави. Від 1930 до 1939 року був депутатом до Польського сейму, представляв політичну партію Волинське Українське об’єднання. На засіданнях парламенту у Варшаві рішуче захищав інтереси українського населення та православної церкви у Польщі. Виголосив близько 20 промов з питань розвитку освіти й культури, з протестом проти примусового окатоличування православних українців.
Брав Степан Скрипник активну участь в українському громадському житті: був членом президії Товариства імені Петра Могили в Луцьку і головою товариства “Українська школа” в Рівному; допомагав у збереженні українських преси та шкільництва; брав участь у церковних з’їздах духовенства і мирян на Волині.
Коли вибухнула Друга світова війна, Степан Скрипник опинився у німецькій зоні окупації Польщі. У вересні 1939-го року перетнулися шляхи родичів: Степана Івановича і Олександра Петлюри – молодший брат Симона Васильовича, майор польської армії воював на чолі батальйону. Того ж року майор Петлюра уклав шлюб із учителькою Іриною Вітковицькою, рідною сестрою дружини Степана Скрипника.
Родина Степана Івановича перебувала у Львові, окупованому радянськими військами. «Визволителі» провели ретельну зачистку «петлюрівщин»: братів Андрія та Сильвестра розстріляли, молодшого Валер’яна кинули у табір, де він і загинув. Сестер Петлюри Марину та Феодосію стратили. 6 травня 1940 року за нез’ясованих обставин просто на вулиці Іванну Скрипник-Вітковицьку було вбито. Поховали її на Личаківському цвинтарі. Степан Скрипник вирішив удруге не одружуватися і сам піклувався про дітей. Навесні 1942 року прийняв чернечий постриг і нове ім’я – Мстислав. 14 травня 1942 року в Андріївській церкві в Києві був хіротонізований на єпископа Переяславського Української православної церкви. Його активність, запальні проповіді, зростаюча популярність не сподобалися німецькій владі. 24 серпня 1942 року Скрипник одержав повідомлення про заборону перебувати на Київщини, тому знову виїхав на Волинь.
У жовтні 1942 року єпископ Мстислав взяв участь у нелегальному соборі єпископів УАПЦ у Луцьку. На соборі було підписано «Акт поєднання» між представниками Автокефальної та Автономної церков, що означало визнання існування єдиної Української Автокефальної Православної церкви. Одним із творців цього Акту був Мстислав, за що 12 жовтня 1942 року він був заарештований гестапо і півроку провів у тюрмах Чернігова, Прилук і Києва. У квітні 1943 року його звільнили за умови, що він не буде відправляти Службу Божу та не буде проповідувати…
У червні 1944 року за дорученням митрополита Полікарпа єпископ Мстислав організовував евакуацію українського духовенства з родинами (близько 700 чоловік) до країн Західної Європи. Разом із ними Мстислав 1944 року емігрував на Захід: у Словаччину, пізніше – у Німеччину, де очолював єпархії в Гессені, Вюртенберзі, далі була Франція, Канада та США.
У 1947 році Мстислава обрали первоієрархом Української греко-православної церкви з титулом єпископа Вінніпезького і всієї Канади. З 1949 очолив УПЦ в Америці та домігся об’єднання з єпархією архієпископа Іоана (Теодоровича) на соборі в Нью-Йорку того ж року: владику Іоана було обрано митрополитом УПЦ у США, а його — заступником митрополита та головою Консисторії. У 1971 році Мстислава обрали митрополитом Української православної церкви у США.
Особлива заслуга Мстислава – створення «Українського Єрусалиму», або «Українського пантеону» у Саут-Баунд-Бруці, що біля Нью-Йорка. У 1950-х роках у Баунд-Бруці постав величний храм Церква святого Андрія Первозванного, у пам’ять про жертви Голодомору в Україні. 
Храм спроектував архітектор Юрій Кодак (Канада), син письменника Степана Васильченка. Поруч із собором розташовано цвинтар Святого Андрія, де поховано близько 10 тисяч українських діячів, померлих на чужині, серед яких Андрій Лівицький, Борис Мартос, Іван Омелянович-Павленко, Тарас Бульба-Боровець, художник Василь Кричевський, композитор і бандурист Григорій Китастий, письменники Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Докія Гуменна, меценатка Марія Фішер-Слиж. До комплексу «Український Єрусалим» також увійшли музей, бібліотека, архів, видавництво з друкарнею, українська православна семінарія.
У третій день Святої П’ятидесятниці, в Києві, 5 червня 1990 року був скликаний Всеукраїнський Собор УАПЦ. Зранку його делегати зібралися біля стін святої Софії. Була відслужена Божественна Літургія, яку правив архієпископ Іоан. Потім – хресна хода до Будинку кіно. Там УАПЦ розпочала свій Помісний Собор.
Розпочала з того, що підтвердила своє право називатися Апостольською (як Церква Св. Апостола Андрія Первозванного) і вважатися Автокефальною – спадкоємицею Київської Митрополії. 6 червня 1990 р. Собор обрав на Український Патріарший Престол першоієрарха УАПЦ у США та діаспорі митрополита Мстислава (Скрипника). Обрання було заочним, бо владиці, якому йшов 92-й рік, влада у Москві заборонила приїзд до Києва зі своєї оселі у Бавнд-Бруці (Нью Джерсі). Він надіслав зачитане на Соборі послання. За його відсутності Церкву в Україні мав очолювати митрополит Іоан.
18 листопада 1990 року в Соборі святої Софії в Києві відбулася його інтронізація: Мстислав став першим Патріархом УАПЦ. 
За три роки Патріарх вісім разів відвідав Україну під час свого перебування в Україні проводив богослужіння в Андріївській церкві. Побував у Києві, Львові, Рівному, Івано-Франківську, Каневі, в рідній Полтаві побував двічі. Навесні 1991-го, відвідав родинний будинок і місце, де була Всесвятська церква, в якій його хрестили; побував на місці зруйнованого цвинтаря, де поховано його батьків. У 1992 році передав прапор 3-ї Залізної дивізії Дієвої Армії УНР новоствореній українській армії, який зберігається в музеї Збройних сил України.
11 червня 1993 року у місті Ґрімсбі (провінція Онтаріо, Канада) на 96-му році Святійший Патріарх Мстислав упокоївся. Місцем його вічного земного спочинку став «Український Єрусалим»: у крипті собору Святого Андрія Первозваного, що в Саут-Баунд-Брук (США).
Залишити відповідь