Козацьке прізвище Дейкун утворилося від слова “подейкувати” (рос. поговаривать) – балабон, говорун. У нас на Верхній Хортиці жив дід Нечипір (Никифор) Антонович Дейкун і понад 40 років був добрим ангелом дуба. Його саманна біленька хата стояла біля тоді ще живого дуба.
Дід колись працював на Дніпрогесі, був копачем у експедиції Дмитра Яворницького. Подружився з вченим, взимку на ковзанах добирався в гості до дніпропетровця. Агроном доглядав за велетнем, рятував його.
Пам’ятаю розкішного діда-вусаня у шароварах, вишиванці, брилі. Він розповідав, як вправний екскурсовод, справжній дейкун. На нас впливав ефект присутності: ми переносилися у часи козацтва. Малими ми слухали так, наче дід – ровесник дуба, був разом із Сірком, коли писали лист турецькому султану.
Потім Нечипір Дейкун йшов у свій кабінет – будочку «Союздруку» і продавав книжечки по 12 і 24 копійки. У мене є та книга з його автографом. Пізніше, коли я познайомилася з другом Нечипора Антоновича Володимиром Шовкуном, зрозуміла – це два характерника, майстри високохудожньої лжі.
27 квітня 1978 року помер охоронець дуба, дід Нечипір Антонович Дейкун. Похований козак на Кочубеївському цвинтарі.
Загнила вода у дідовій криниці, скоро й дуб дав дуба…
