У світлу ніч різдвяну 1938 року у селі Рахнівка на Вінниччині прийшов у світ Василь Стус. Стиснулося серце матері, бо знала, що означає поява дитини на Різдво: «на лоб поклав Господь свій світлий перст нищівний». І записала у метрику іншу дату – 6 січня. Перші враження гарного дитинства – «од маминої колискової. «Ой, люлі-люлі, моя дитино» Шевченко над колискою – не забувається. А співане тужно: «Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи», – хвилює й досі… Перша ознака нашої аномалії, журба – як перше почуття немовляти в білому світі», – згадував Стус.
Усе забувається. Усе зникає
Окрім матері
Мати. Дитинство. Світ.
Перший рожевий, як пальчики немовляти, тихий, як колискова пісня, і лагідний, як перше на голові волоссячко.
У 1939 р. сім’я переїхала у м. Сталіно (Донецьк), де батьки влаштувалися працювати на хімічному заводі. Мали батьки двох синів та двох дочок, але 1940-го від менінгіту померла найстарша Яринка; 1944-го – Іванка розірвало міною. Лишилися Маруся та найменший Василь, та
Татом зроблений стіл,
Кривий на одну ніжку,
А на столі – чотири руки:
Мамині й тата.
Дочка Данила Шумука розповідала: «Була я у Стусових батьків. Я навіть передати не можу, що це за люди, це святі люди! У їхній хаті сам Бог живе! Такої любові, такої поваги і співчутливості одне до одного я ніде не бачила». Сам Василь казав, що батьки жили так, що голуби сідали їм на плечі.
Коли Маруся пішла до першого класу, за нею хвостиком подався й 6-річний Василь. З того часу найулюбленішим заняттям стало читання книг, а ще гра на гітарі, шахи, відчайдушна гра у футбол. Про школу ж Стус писав так: «Шкільне навчання вадило. Одне – чужомовне, а друге – дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще. В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Скоро минуло.»
Уже фінішуючи на дорозі болю, Стус писав:
« десь за ста морями,
десь на край світі мати є твоя
і ламає руки, ставши коло брами.
А позад неї – вічна течія.
Два Василі, народжені на Різдво, такі схожі: Василь Симоненко за два дні до смерті написав листа друзям із проханням подбати про матір; Василь Стус у останньому листі просить усіх, хто зможе, допомогти матусі й подає її донецьку адресу, бо
Лиш мати – вміє жити,
Аби світитися, немов зоря.
