17 листопада 1937 р. у м. Бібрка, нині Перемишлянського району Львівської області побачила світ Олена Антонів. Батько Тимофій Антонів (1902-1982), мати Наталія Коцюмбас (1907-1966), із козацького роду Кочубеїв. Прадід був дяком, листувався з Іваном Франком, дружив із поеткою Уляною Кравченко.
Що можна говорити про дитинство, перекреслене окупантами? «Визволителі», жах дорослих, які побачили картини тисяч закатованих енкаведистами політв’язнів у тюрмах Бібрки та Львова, відкритих під час німецької окупації. Потім знову «визволителі». Відвідини служби Божої катакомбної Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), Перше Причастя в 1946 році. Школа, лікувальний факультет Львівського медінституту (1955-1961). Добра, чула лікарка працювала в обласному протитуберкульозному диспансері, виходила багатьох колишніх вязнів. «Була знайома й співпрацювала з учасниками визвольних змагань початку століття (наприклад, з Надією Суровцевою), членами ОУН-УПА, священиками та єпископами підпільної греко-католицької церкви, організовувала таємні Богослужіння,» – писав Тарас Чорновіл. П. Олена підтримувала зв’язки з А. Горською, Є. Сверстюком, І. Світличним, іншими шістдесятниками. О. Антонів була душею всіх неформальних зібрань.
Саме в той час (з липня 1960 по травень 1963 року) на Львівській телевізійній студії спочатку редактором, а потім старшим редактором випусків для молоді працював В’ячеслав Максимович Чорновіл. У Львові він жив разом із дружиною, лікаркою Іриною Брунець. Чорновіл готував вечірні випуски новин на телебаченні, працював над дисертацією, пізно приходив додому. Звісно, Ірина тримала на собі дім, маленького сина Андрія (нар. 21 червня 1962), нервувала, ревнувала, влаштовувала сцени. Вони розлучилися. В’ячеслав Чорновіл познайомився з однокурсницею Ірини – Оленою Антонів. 
У 1963 р. однолітки Оленка та Славко одружилися, переїхали до м. Вишгород, де чоловік працював на будівництві Київської ГЕС. Разом із В’ячеславом їздили до Києва, були членами Клубу Творчої Молоді (КТМ). 1 липня 1964 р. народився син Тарас Чорновіл. Звісно, малого легше доглядати, коли поряд бабуня-дідусь. Сімейне життя не складалося, тому Олена з сином повернулася до Львова. Їй хотілося все встигнути, бути всюди: у неї в домі збиралися шістдесятники, колишні повстанці, політв’язні – усім хотілося допомогти. Особливо – члену Українського Національного Фронту (УНФ) Зеновію Красівському. Вона зустріла рідну душу, велику любов. 
Потім серпень 1965-го – перший покіс дисидентів, суди. В. Чорновіл відмовився брати участь у антирадянському дійстві – закритому суді. Наступного року у Парижі було видано його книгу «Лихо з розуму» – і гонорар від влади – перший термін. Олена Антонів пішла від В’ячеслава Чорновола, подружжя розлучилось.
Олена виготовляла, зберігала, розповсюджувала самвидав, часто їздила до Москви. Профілактичні бесіди та допити; обшуки та прослуховування; в кінці 1970-х загроза арешту й тривалого ув’язнення. 1972-й Різдво, на квартирі Олени – видатний вертеп із ґроном дисидентів. 
Олена стала розпорядницею фонду допомоги політв’язням та їхнім родинам (фонд О.Солженіцина) в Західній Україні. Ризикувала, допомагала репресованим, часто з власних заощаджень. Олена Антонів готувала і передруковувала документи Української Гельсінкської Групи (УГГ), возила їх в Москву, щоб передати зарубіжним журналістам, хоч їй погрожували фізичною розправою.
От тільки з Зеновієм Красівським їй невільно бути разом: він у Моршині, вона – у Львові; у нього табори, психушки. Нарешті 26 травня 1979 р. Олена Антонів одружилася з З.Красівським.
12 березня 1980 р. арештували чоловіка Олена Антонів, вона не могла влаштуватися на жодну роботу. У 1980-85 рр. працювала лікарем у Тюменській обл., ділила долю засланого чоловіка.
І знову Зеновій світився коханням. Вони разом, вони у Львові. Їй – 48, йому – 56: жити та й жити. 2 лютого 1986 р. Вони поспішають привітати з Днем народження Раїсу Мороз. «Їхня машина стала у другому ряді перед світлофором. Олена, раптом згадавши щось (здається, побачила продавця квітами), вискочила з машини. А ззаду вже наближалася вантажівка. Голова потрапила під колесо. Від голови лишилася лише шкірка…» (Роман Коваль).
На очах у чоловіка загинула найкраща у світі дружина.
