Тільки двоє акторів були поза конкуренцією в драмі і в опері – це Микола Садовський і Федір Шаляпін. Українець блискуче грав усіх чоловічих персонажів “Наталки Полтавки”.
П’ята дитина Карпа Адамовича Тобілевича – Садовський Микола Карпович (1856-1933) народилася 1 (13) грудня 1856 р. у селі Костувате на Херсонщині. Домашня мамина школа, потім Єлизаветградське реальне училище. Замолоду брав участь в аматорських гуртках. З початком Російсько-турецької війни прямо з училища пішов на фронт добровольцем. Микола брав участь у всіх найбільших битвах на Балканах, в переправі через Дунай, обороні Шипки, дійшов до Константинополя. З війни повернувся унтер-офіцером із Георгієвським хрестом. Отримав його на Шипці, коли в бою полковий прапор перехопили турки, Микола пішов на них з голими руками і повернув знамено. Микола пишався, що за всю війну нікого не убив.
Їхньою дивізією тоді командував Михайло Драгомиров, майбутній київський генерал-губернатор. Пізніше, щоб отримати дозвіл на виставу, артист Садовський ішов до свого колишнього командира. Той одразу ж переходив на українську і – давав дозвіл, порушуючи закон.
Служив у Бендерах. Там ставний, незвичайної вроди 22-річний Микола Тобілевич (Садовський) зустрів свою Марію. 24-річна дружина його друга, Олексія Хлистова, сидячи при роялі, виводила:
Коло млина, коло броду
Два голуби пили воду…
Її спів підхопив такий теплий баритон, що й холодильник би розморозив:
Вони пили, воркотіли,
Та знялися й полетіли.
Якщо Трістана з Ізольдою з’єднало чар-зілля, то серця українських коханців з’єднала пісня. З того часу у Бендерах влаштовувалися концерти, всіх чарував спів херсонця та чернігівки. Зіграли Петра й Наталку в аматорській постановці «Наталки Полтавки». Офіцер Олексій Хлистов писав Миколі: «Связь Ваша с моей женой есть факт, но этого недостаточно для официального развода. Признаете ли вы обвинение мною жены в незаконной связи с Вами? Прошу дать утвердительный ответ. Надеюсь, Вы поступите, как честный человек и как бывший друг…». На одній із вечірок, коли всі були добре під чаркою, гості почали вмовляти Хлистова відпустити Марію на сцену. «Добре, якщо це буде український театр», – сказав чоловік і написав розписку. Незабаром усі роз’їхалися, Хлистови потрапили до Свеаборга, де Марія варила геніальні борщі та їздила в Петербург до консерваторії. І от у 1882 році прийшло Марії запрошення до української трупи. Чоловік, певно, не відпустив би її, але рідний брат Мані – генерал Адасовський знайшов переконливі аргументи.
У Єлизаветграді Марія зупинилася у будинку Тобілевичів, де жив тоді Садовський. У міському театрі відбувся дебют Заньковецької у «Наталці Полтавці». Маленька на зріст, веснянкувата акторка підкорила всіх. Марко Кропивницький був до сліз зворушений її грою, зняв свій перстень і мовив: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми!» Так і носила Марія все життя ту обручку. Карпенко-Карий вважав: «Про неї слово талант – дуже слабеньке слово – це геній сцени».
Здавалося, мрії збуваються: вона – кохана й закохана, вона – актриса. Після семи років життя з Миколою Марія отримала офіційну «волю» від Хлистова, але, щоб обвінчатися вдруге, мала відбути сім років у монастирі. Розлучатися зі сценою, з коханим у неї не було сил! У одному з листів Микола Садовський писав їй: «Ти моє все! І радість, і щастя, і доля, – все, що є в чоловіка найкращого, найдорожчого!»
У Петербурзі сталося диво: Олександр ІІІ з дружиною з’явився у приватному театрі, потім їх запросили грати у трупі імператорського театру і ще кілька разів Заньковецька одержувала запрошення на імператорську сцену.
Та боги заздрять щастю смертних, адже Марія – однолюб, а Микола – ні, не підлий джиґун, просто чоловік, який не відмовляв черговій «кицюні».
Він скакав у гречку з актрисами, але ставав на коліна й обурювався: «Маріє! Невже ти могла так подумати? Ти ж – моя єдина кохана кицюня». А ще сестра Садовського Марія – красуня, великий талант, вічна конкурентка Заньковецької при бідному репертуарі. Дві Марії, виконавиці одних і тих же ролей так ворогували, що Садовська -Барілотті кинула трупу брата і невдовзі 35-літньою пішла з життя, лишила чотирьох сиріт.
Нерви, сварки, коханці розлучалися навіки; Марія йшла з театру. На зло Марії Садовський одружився з Євгенією Базилевською, яка народила йому синів – Миколу (1898–1964) та Юрія (1899-1909). Був лютий 1900 р. Садовський грав у дуеті з Лінницькою. Заньковецька з партеру кинула йому білу троянду на ознаку примирення й усміхнулася. Микола низенько вклонився, взяв квітку, підніс її до вуст. Прийшов короткий мир. Микола розлучився з дружиною, забрав собі молодшого сина – і поїхав до Марії. Юрко одразу ж назвав Заньковецьку «мама Марія», а її матір – «бабуня Марія». Так і лишився він у Ніжині, у бабуні Марії. І знову він кинув усе; поїхав на Галичину, створив у Львові театр, став його директором і режисером. Вона поїхала в турне селами Полтавщини, Катеринославщини. Та довгої розлуки ні Садовський, ні Заньковецька не витримали. Він повернувся і вони заснували перший український стаціонарний театр опери та драми у Києві (1907, нині театр оперети). Микола Карпович мав будиночок на хуторі Зелений Клин, але майже не бував там; Марія поселилася у сестри Ліди на Васильківський (поряд із театром). Садовський і днював, і ночував у стінах свого театру, харчувався у своїй маленькій квартирці, обладнаній на третьому поверсі під дахом театру, страви замовляв у ближчому трактирі. І таки не встояв перед чарами юної «кицюні» – Марією Малиш-Федорець. «Малишка» зачарувала Миколу Карповича, почала отримувати ролі, на які претендувала Заньковецька. Не бувати такому! Маня-Мура влаштувала «господареві гарему» сцену; зібрала речі і виїхала в Ніжин. «Поверни мені Юрка!» – тільки й крикнув Садовський. Повернула. Літо Юрко проводив на хуторі, куди батько зрідка навідувався.
І от Садовський грає Карася. Неперевершено грав Микола на натягнутих нервах, танцював. Перед третім актом листоноша приносить телеграму від якої усі оніміли приголомшені. Там йшлося, що Юрко сильно застудився і помер. Антракт продовжили, Садовського відпоїли ліками. «Паяц, на сцену!» – сказав актор – і так дограв, що публіку заціпило.
У грудні 1911 р. відбулося перемир’я: Микола та Марія знялися в першому українському фільмі «Наталка Полтавка» (Катеринослав, Данило Сахненко). Під час війни частину акторів забрали до війська, частину спокусили сусідні театри, «Малишка» теж зникла. Лишилася вірна собацюра Норка. І раптом – херсонська актриса молодесенька та гарнесенька Валентина Іванова.
А коли постала Центральна Рада УНР, Садовський і його театр виконував роль вершників, які зустрічали Петлюру на Софіївському майдані, проводили паради. Він емігрував разом із армією Петлюри. В Ужгороді Садовський зустрів свого старшого сина Миколу — офіцера армії УНР, майбутнього професора філософії. Микола-молодший в Ужгороді познайомився з Євгенією Гладиковою, своєю майбутньою дружиною. Утрьох вони добралися до Праги. На еміграції Садовський жив у селі Мокропси, наймався косити сіно за 30 крон і гальбу пива.
Та розлука не для них – і Микола повернувся, прийшов до Марії, яка гіркими докорами поглибила розрив. І пішов Садовський на Стрілецьку, 76 до останньої «кицюні» – акторки Валентини Чаус, молодшої на 45 років. Часто ж ночами Садовський сидів під дверима Заньковецької на Великій Васильківській, 121 і просив: «Маню, відчини!» Марія не мала сил простити.
У 73 роки Садовський без дублера знявся у фільмі «Останній лоцман». Коли дід пірнув у зимну воду Дніпра, всі заклякли з переляку, а він крикнув: «Знімайте, чорт забирай!»
І коли Богу сподобалося забрати Садовського до себе, по дорозі на Байкове кладовище, на прохання Марусі процесія зробила коло, щоб пронести труну повз її будинок. Марія, старша за Миколу на два роки, тяжко хвора на серцеву недугу і туберкульоз, підійшла до вікна плакала, прощалася і все прощала. А перед тим писала його братові Панасу: «Я досі люблю Миколу…».
Через рік Марії не стало. Вона померла у Ніжині, але її поховали на Байковому поруч із коханим.
Нарешті вони з’єдналися навіки.
