2 березня 1882 р. прийшов у світ Тесленко Архип Юхимович, український письменник. Згадуючи незлим тихим словом справжнього українця, будь ласка, пом’яніть і його нащадка – Олександра Тесленка.
Український письменник-фантаст Олександр Тесленко народився 22 грудня 1948 р. (за паспортом 1 січня 1949 р.) у Донецьку.
Його батько, Костянтин Макарович Тесленко (1917-1988) – рідний племінник письменника Архипа Тесленка; син учителя. Мати – Марія Павлівна Лісовська (1922-1981), письменниця. Костянтин і Марія студентами Харківського університету закохалися та побралися. Згодом випускники університету приїхали у Донецьк і викладали українську мову і літературу в середній школі № 75.
Як усі повоєнні діти Санько виховувався вулицею, бігав із ключем на шиї та шматком хліба з сіллю в руці. Пишався, що тато був шкільним учителем Василя Стуса; письменник-фантаст Віктор Савченко називав батька своїм учителем.
Школярем Сашко почав писати вірші, дебютував ліричною добіркою в альманасі «Вітрила», а потім надовго замовк. Пізніше у свою прозу щедро вкрапляв поезію, приписуючи її персонажам.
Непередбачене передбачення.
Захід сонця в густу траву.
Спогад перший. Останнє побачення.
Вічний докір. Невже я живу?
Наша совість народжена вдруге.
Хай з реторти, а все-таки є.
Передбачення болю і туги
Захід. Сонце. Твоє і моє.
Після середньої школи Сашко став студентом першого курсу Донецького університету. Якось він попросив у другокурсника Василя Голобородька почитати книгу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Після доносу добродіїв «куди треба» їх обох у січні 1967 року вигнали з комсомолу і з університету.
Довелося Тесленкові працювати на деревообробному заводі, а потім санітаром у хірургічній клініці. Сашко Тесленко згодом став студентом Київського медичного інституту ще і зіркою в гуртожитку, бо умів геть усе: слюсарювати, столярувати, ремонтував старі швейні машинки (і сам шив), розбирався в усіх електричних приладах, лагодив праски, телевізори, каміни.
Він писав прозу, у 1971 опублікував перше оповідання, знімав аматорські фільми, навіть намагався екранізувати власні повісті; учив угорську мову, перекладав твори московських письменників-фантастів. У цей період письменник Олександр Тесленко був частим гостем у родини Стусів.
У 1975 році закінчив медичний інститут, став лікарем-анестезіологом у клініці серцевої хірургії під керівництвом М.Амосова.
У 1978 р. працював старшим редактором відділу прози журналу «Дніпро». На громадських засадах вів у журналі «Наука і суспільство» розділ «Фантастика», тому приїздив до колег за листами. Володимир Чопенко згадував: «Сашко навідувався до нас часто, бува, засиджувалися допізна, розбавляючи житейські й літературні балачки червоним винцем. Він заявлявся з бородою і без, голений «під Котовського» і з жорстким «їжачком», в окулярах і без них…»
У 1979 р. після виходу першої книги «Дозвольте народитися» Тесленка прийняли до Спілки письменників України. Його приятель, письменник-фантаст Олег Романчук пригадує: «Гіппократ жив у ньому, хоча офіційно розв’язався Сашко із медициною, здається, в 1979 році. Але він завжди пам’ятав, що є лікарем. Був гарним психологом. Якось признався, що дуже хотів стати лікарем-психіатром. Став письменником, письменником гарним, талановитим. Утім, лікар жив у ньому. Мав Сашко знаменитий портфель, в якому було геть усе на всі, здавалось би, найнесподіваніші житейські випадки: рукописи й книги, молоток і обценьки, бинт і лейкопластир, пінцет і ножиці, кілька різновидів клею, таблетки і зеленка, ізоляційна стрічка й шматок дроту… Завжди з повагою згадував свого колишнього шефа – академіка Миколу Амосова, з тонким гумором напрочуд дотепно копіював манеру Амосова розмовляти. Мав гарних друзів – медиків, з якими вчився і працював, і які цінували його талант лікаря, письменника…».
Здавалося, все пішло на добро: зустрів свою кохану, народився у них Сашко-молодший. Та у 1981 році померла мама, батько не зміг без неї жити – теж лишив цей світ.
З першого дня катастрофи капітан медичної служби Олександр Тесленко брав участь у ліквідації аварії на Чорнобильської АЕС. Це він пішки здолав пекельний вир, знайшов місцину для першого військового госпіталю біля села Стещино. Це він на РАФіку-санітарові із наліпкою на передньому склі «ПРОЇЗД ВСЮДИ» приїхав до Києва, взяв «безбашенних» журналістів і привіз до аварійного реактора. Завдяки цим відчайдухам у газеті «Молодь України» серед зливи брехні проросли паростки правди. «Збираючись гуртом, гомоніли про те, се, вином «Каберне» виводили стронцій з організму, і дякували Сашкові за нагоду побувати «там».
«Буквально за кілька місяців до смерті сиділи із Сашком у редакції. Для мене він був характерником: погляд, голос, кремезна статура, сильні (як у коваля) руки… Кепкували з моєї лисини: та то від радіації… Сашко сміявся нарівні з усіма, а потім сказав рівним голосом:
– Ну, а я вже все. Капець!
– Сашко! Та перестань хернею займатися…
– Хлопці! Кого ви втішаєте? Я ж медик… У мене он уже нігті на ногах почорніли…»
Він відійшов у майстерно описаний ним… теплий і людяний фантастичний світ 10 червня 1990 року. 41-річний Олександр Тесленко похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33). Після смерті О. Тесленка залишився незакінченим роман із символічною назвою «Як зустрітися з Богом?».
Дружина Іда з малим Сашком переїхали до Лондона. Сьогодні в Англії скромно, самотою живе Олександр Олександрович Тесленко.
