Давно то було. Жила у Сорочинцях дівчина невимовної краси; уміла Саня Самійленко шити-прясти, читати-співати. На неї хлопці задивлялися, але свататися не наважалися, бо вона була кріпачкою. І взяла 15-річну красуню економкою до себе поміщиця Лисевич. Все б добре, але 40-річний син поміщиці Іван за дівчам почав упадати, обіцянками світ устилати. Коли ж калину пан зірвав, інтерес до Санечки пропав. Дівча при надії повернулося до батьків і 3 лютого 1864 р. народила сина Володимира. Записали хлопчину на прізвище матері.
Згодом влаштувалася неня економкою до старого багатого поміщика Олексія Трохимовського. Покохав старий Санечку, став їй добрим невінчаним чоловіком та опікуном її синові. От і зростав Влодко у легендарному будинку: тут жив батько пана Трохимовського, відомий лікар, який приймав пологи у матері Гоголя; у цьому домі й народився Микола Гоголь. Сам же Микола Гоголь дружив із сином лікаря. Отримав домашню освіту Влодко від пана Олексія, перечитав його велику французьку бібліотеку. Пізніше Трохимовський віддав хлопчину у Миргород на навчання, далі – до Полтавської гімназії, до Київського університету.
«Начитавшись у 5-6 класі гімназії українських книжок, я почув серцем, що те все рідне, моє, прийшов до того висновку, що моя мова – українська, а не російська, та й почав свідомо писати українською мовою».
Задивлялися на Влодка дівчата: майже на всіх інструментах грає, танцює, співає; лице красиве, тільки пишне волосся сиве. І між собою кликали Сивеньким, що стало псевдонімом Володимира Самійленка.
Брав скрипку Шелуха (друг Влодка, поет Сергій Шелухін), Сивенький – бубна – шли грати на весілля.
16 травня 1886 р. у Києві цей дует грав на заручинах Івана Франка та Ольги Хоружинської.
Добігло до кінця навчання в університеті, час складати іспити, але непрактичний від народження Володька проспав – і лишився навік без диплома зі свідоцтвом про «зачет 8 семестров», або, як тоді казали «вічний студент». Довелося служити на телеграфі, у земстві. Самійленко вільно читав і перекладав без словника з грецької, іспанської, італійської, латини, польської, французької, тому зайнявся літературою. Він переклав «Іліаду» Гомера, «Божественну комедію» А.Данте, п’єси Мольєра, Б.Трістана, П.Бомарше, А. Франса, вірші Беранже, Байрона, твори О. Пушкіна і В. Жуковського, І. Нікітіна і М. Гоголя. Немало написав В. Самійленко поезій про царську імперію, які й сьогодні не втратили сенсу:
«Ельдорадо», «Заклопотаний росіянин», «Російська серенада». Не обійшов увагою і професійних патріотів:
Хоч пролежав я цілий свій вік на печі,
Але завжди я був патріотом:
За Вкраїну свою чи то вдень, чи в ночі,
Моє серце сповнялось клопотом.
Кілька років працював Самійленко у Чернігові, де зійшовся з Леонідом Глібовим. Глібов видавав дитячий журнал «Дзвінок», для якого Самійленко написав «Вечірню пісню». Покладена на музику Кирилом Стеценком, вона стала відомою Вам із телепрограми «Вечірня казка».
Здавалося, все добре: Сивенький одружився, знайшлося йому дві донечки, а він мріяв про сина. І син народився, за ним другий! Дівчатка училися в гімназії, дружина бавила синів, але один за одним згасли хлопчики. Горе, купа боргів обсіли поета.
Від лютого 1917-го Самійленко в Києві. Працював у міністерстві фінансів, згодом у міністерстві освіти, був директором Департаменту загальних справ. Відступали разом із Директорією: Вінниця, Станіслав, Тарнов. Стан Самійленка дійшов до краю: напозичався, здав у заклад свій та жінчин одяг, ладен йти двірником. Врятувала львівська «Просвіта»: дали родині притулок у садівничо-господарській школі с.Милування, де поет викладав географію та літературу. Молодша дочка Галя була з ними, а старша Олена десь на Східній Україні. У Львові Галя опановувала гру на скрипці, познайомилася з Марійкою Карп’юк, рідною сестрою дружини Марка Черемшини.
На Великдень 1923 р. дружина зникла. Виявилося, що Олена після голоду згасала від туберкульозу, тому мати полинула до старшої. А Галя закохалася у вчителя, мала мрію про одруження, але коханий зламав слово. У лютому 1924 р під час пологів Галя померла. 60-літній поет, хворий на саркому, поховав дочку і лишився з немовлям. Із Праги Михайло Косач вислав допомогу Самійленку і поїхав він до дружини на Схід. У Києві на Володимира Самійленка очікував ще один удар: місяць тому померла Олена.
Жив поет у Боярці, у сирому напівпідвалі, у злиднях.
12 серпня 1925 року Володимир Самійленко відмучився. Сусіди зносили, у кого що було: родина Клименка принесла дошки на труну; інші – козацький пояс, червону китайку.
Помер Самійленко, як жебрак, а лишив нам яскравий діамант поезій – скарб України.
Там говорять по-французьки
Не то знатні, а й лакеї,
А пани всі мови знають —
Крім своєї, крім своєї.
Там зійшлися всі народи:
Москалі, «хахли», поляки,
І живуть вони так дружно —
Як собаки, як собаки.
Там живе племен усяких
Престрашенна мішанина,
І за те той край зоветься —
Русь єдина, Русь єдина.
В. Самійленко. Ельдорадо.
Залишити відповідь