Сьогодні день народження поета Анатолія Рекубрацького. Рекуба, Анатолій, Толик – мій однокурсник, ми з ним сиділи за одним столом на філфаці Запордерпеду. Із чотирьох убитих занудством студентських років запам’яталося мало. У ті часи хлопців зараховували у педвиші з позиції директора школи «нащо мені його знання, мені нікому парти носити», тому майбутні партоноси (крім одного майбутнього професора) отримували оцінки явно не за знання.
Не забувається розправа з інакомислячими. Коли ми закінчували перший курс, у 1967-му із інституту звільнили нашого куратора Віктора Антоновича Чабаненка та чотирьох хлопців із третього курсу поголили у солдати. Двоє з них Ваня Кушніренко та Толик Рекубрацький через два роки потрапили до нашої групи. От тоді від Вані я отримала «Тишу і грім» В. Симоненка, а Толик став моїм сусідом за партою.
З ним було ясно, просто, без брехні. Я – дитя бібліотеки, за його зізнанням «геніально підказувала», була першою з кількості розказаних анекдотів (а Толик цінував гостре слівце!). Крім того, я непогано знала календарні дати і була для Рекуби довідником («Яка там дата? Про кого написати?» – питав він, коли труби горіли). А тепер я пишу про нього.
Рекубрацький Анатолій Захарович народився 21 листопада 1945 року в с.Зеленопілля Куйбишевського району. Потім його колисали степові вітри Комиш-Зорі:
«Знову мені, мамо, хата наша бачиться,
Що трималась дивом на семи вітрах
І на ваші руки сім ротів дитячих,
Й на лежанці батько помира від ран.
А іще згадалося те сімейне свято,
Премія стаханівська – п’ять картоплин.
Як же це ви вивчили вищу з математик,
Що змогли їх порівну поділить…»
(«Молозиво»)
Босоноге голодне дитинство, шкільні роки пройшли в Комиш – Зорі. Любив футбол, шахи, був без комплексів: охоче виступав за честь школи. Учитися Толик не любив: з молодших класів сидів на уроках і читав, або писав своє. Тому й отримав клікухи: поет, шкільний батюшка. Перший вірш опублікував третьокласником у газеті «Зірка». Школяра помітили обласні газети «Запорізька правда» та «Комсомолець Запоріжжя», його поезію оцінив Микола Лиходід.
У ті часи мало хто «косив» від армії, загримів туди й Рекубрацький.
В степу гудки столунять без упину,
Летять привітом до твоєї хати.
Над паровозом дим, немов чуприна,
Яку забули знять у військоматі.
Запам’ятав відпустку:
«Відзвеніли, пролетіли десять діб мимо двора,
І на шворці гімнастьорка рукавом кива: «Пора!»,
У грудні 1964 р. – перша публікація у журналі «Дніпро»:
Вступив на філологічний факультет Запорізького державного педагогічного інституту, підпрацьовував у обласних газетах. Толик любив розповідати, як першокурсником на автовокзалі зустрівся зі своєю Надею і не зміг із нею розстатися.
Жив у другому гуртожитку, побудованому на колишньому Дворянському цвинтарі. Вечорами збиралися «а поговорити»… Читали своє, дискутували про чуже, а сексоти робили нотатки й несли їх через два будинки – на Дзержинського. Після розмов про Мазепу четверо третьокурсників (В. Коростильов, І. Кушніренко, В. Минко та А. Рекубрацький) були відраховані.
А Рекубрацький тоді вже мав дружину та дочку, жили в комуналці на Шевченківському, працював у газетах «Комсомолець Запоріжжя», «Запорізька правда». Через два роки поновився у виші, але на лекціях не балував викладачів своєю присутністю, прибігав на семінари, заліки. У 1970 р. отримав диплом.
А потім – усе життя поруч, але все ніколи, все поспіхом. Я працювала в школі, Толик – у пресі. Був Рекуба журналістом, завідувачем відділу «КоЗи» («Комсомольця Запоріжжя»), випускав літсторінку «Зачарований Дніпро»; власним кореспондентом «Правди України» по Запорізькій області. У 1975 р. – дві великі події: побачила світ перша збірка А. Рекубрацького «Сурма», його прийняли до лав Спілки письменників України. Із задоволенням читала його твори, запрошувала на зустрічі з учнями. Перекидалися словами, часом впадали у довгі спогади…
На побачення завжди приходять красивими
Але ж хочеться жить,
Наче йти на побачення,
Так красиво іти,
Завжди юно іти.
Рекубрацький Анатолій
Удвох ми плекали одну ученицю – Маринку Брацило. Здавалося, все попереду, на власній передмові до першої збірки “Хортицькі дзвони” Толик писав:
Мила й симпатична, поетична доню!
Дітям завжди кажеш тільки від душі:
– Як відкалатають хортичанські дзвони,
Не дзвони ти більше, а – пиши.
Тепер і Толик, і Маринка уже не з нами… Спасибі, що Ви були!
