«Ні, не вихваляти треба терор, а застерігати від нього, звідки б він не виходив, — писав В.Короленко у 1919 р. про червоний терор. – І благо тій стороні, яка першою зуміє відокремитись від кривавого туману й першою згадає, що мужність у відкритім бою може йти поряд із людяністю й великодушністю до переможеного… Історія нас розсудить…».
Український російськомовний письменник, журналіст народився 27 липня 1853 р. у Житомирі. Нащадок старого козацького роду, чия бабуня у других – бабуся академіка Володимира Вернадського.
Не зі своєї волі був Володимир Галактіонович у російських в’язницях, відбував заслання в Якутії, але повернувся в Україну за першої можливості. Він одружився з коханою жінкою, мав жадану донечку, було де жити (скромна квартира поряд із чоботарем) й на що жити… На жаль, дівчинка рано померла.
Та Володимир Короленко палко захищав від переслідувань царської влади українську культуру й мову, всіляко підтримував прогресивних українських письменників. Міцна дружба була між ним і Панасом Мирним, П.Грабовським, М.Коцюбинським. Тема України посідає значне місце в оповіданнях «Ліс шумить», «У поганому товаристві», «Без язика», повісті «Сліпий музикант»…
В. Г. Короленко не сприйняв жовтневий переворот 1917 р., відкрито засуджував дії більшовиків. Він звертався до членів уряду з клопотаннями на захист українських діячів культури. Це «Листи до Луначарського» (1920) та «Листи з Полтави» (1921), у яких гнівний протест проти «найбільшого озвіріння» нової доби й розстрілів; бажання великого правдошукача запобігти можливим помилкам.
25 грудня 1921 р. помер 68-річний Короленко Володимир Галактіонович, український письменник, журналіст, публіцист і громадський діяч.
«Історія нас розсудить…», – любив говорити Володимир Короленко.
Ілля Рєпін. Портрет В. Короленка. 1912 р.
