Владислав Городецький

Владислав Городецький – один із найкращих архітекторів України. Його батько – нащадок старовинного шляхетного роду Корніц, відставний унтер-офіцер Ольгопольського уланського полку, мав бронзову медаль на Андріївській стрічці на згадку про Кримську війну 1853–1856 років. Через хворобу Владислав-старший вийшовши у відставку, повернувся в маєток свого діда Яна Ігнація, жабокрицького поміщика. Незабаром відставник одружився з Леопольдиною Ґлюзинською, донькою агронома й етнографа Юзефа Ґлюзинського, поміщика, якому належало село Шолудьки на Поділлі. Первісток молодят побачив світ у родинному маєтку діда 4 червня 1863 року.
Отримав панич пишне ім’я – Лєшек Дезидерій Владислав Городецький. Згодом молода родина перебралася в Жабокричі. Поживали – не бідували: палац, бібліотека, фортепіано фабрики Зейтнера, більярд; кінь для верхової їзди, стайня, мисливські собаки, четвірка коней, чотиримісна карета, кучер.
Та минуле вривалося в майбутнє.. За те, що дід і батько Лєшека брали участь у протимосковських повстаннях – Олександр Віктор Городецький 1831-го; батько – 1863-го, царський уряд конфіскував подільський маєток Жабокрич. Коли Лєшеку виповнилося десять років, родина повернулася до Шолудьків. Що ж «влада – ваша, а земля – наша – нам про неї дбати», казав дідусь-агроном і вирощував сади, ліси. Краса Південного Бугу, лісочки-ярочки заворожували Лєшика, він змальовував усі рослинки, знав їхні назви. Ліси давали притулок косулям, оленям, яких охоче малював хлопчина, а «найправдивіші» байки мисливців навіювали бажання мандрувати. І так мріялося хлопчині, що він полює в Африці на носорога. А ще батько мав багато родичів і друзів-мисливців, їздив із сином гостювати у розкішних маєтках. Краса подільської архітектури вражала Городецького-молодшого. Чи не тому Городецький на власне сорокаріччя зробив собі подарунок – будинок з химерами, де застигли герої дитинства, впольовані тварини?
У 16 років Городецький-молодший вирушив до Одеси, став учнем реального училища. Там Лєшек Городецький закохався у море та морських жителів. У п’ятому класі майбутній архітектор одержав із Петербурга свідоцтво ради Імператорської академії мистецтв, що постановою особливої конкурсної комісії він визнаний гідним похвали за класний учнівський «малюнок пензлем із гіпсу». Через два роки випускник Городецький, нагороджений похвальною грамотою за «успіхи з малювання», подав документи до Академії мистецтв у Петербурзі. Його прийняли, як виняток, бо вік абітурієнтів був від 16 до 20 років, а Городецькому виповнилося 22. Петербурзький клімат не сприяв успішному навчанню: юнак часто хворів, пропускав заняття, виїздив лікуватися. Після четвертого курсу Владислав залишив столицю імперії, поїхав помічником головного архітектора Київського навчального округу.
У Києві Владислав Городецький прожив 30 років. Цікаво, що кияни дуже швидко визнали архітектора «своїм». Чому? А він дозволяв собі розкіш бути собою. Любив шикарний одяг, бездоганні паризькі костюми, взуття. Любив молоко і часто крокував Хрещатиком із бідоном на ринок. Обожнював каву, інколи йшов на каву у «Пасаж» із домашнім слоненям чи з жирафою. Коли першим на своїй вулиці придбав авто, оздоблене шкірою, сріблом та червоним деревом, то їздив за кермом із мавпочкою на плечі.
Мав славу як стрілець світового класу на різних міжнародних змаганнях у Західній Європі. Привозив звідти чималі грошові премії та призові рушниці. Привезені з мандрів екзотичні експонати мисливець дарував Музею Товариства правильного полювання, а живих тварин – зоопарку. На прохання публіки міг поцілити в денце чи горлечко підкинутої вгору обертом пляшки. Користувався незаперечним авторитетом як знавець стрілецької зброї та мисливських собак, завжди входив до складу різних журі. Піднімався разом із Терещенком у повітря, з авіатором Ігорем Сікорським будував аероплани.
Легкий характер Городецького, таланти мисливця дали Владиславу корисні знайомства. Широке коло знайомств було певною запорукою процвітання й добробуту. Член імператорського товариства мисливців отримав замовлення від друзів по зброї. Перша робота – сажковий павільйон і тир Київського відділу Імператорського товариства полювання, спроектовані Городецьким безкоштовно та побудовані під авторським наглядом на пустирі біля Лук’янівського цвинтаря.
І пішли вигідні замовлення. У 1892 році завзятий мисливець барон Штейнгейль замовив Городецькому проект родинної усипальниці на Аскольдовій могилі. Виконав із розмахом: з оглядовим майданчиком на Дніпро, різьбленим іконостасом із білого мармуру. Для землевласників Балашових Городецький спроектував на Поділлі та Київщині: цукровий завод і будинок управителя в Шпикові, каплицю та зразковий холодильник у Рахнах-Лісових, лікарню і стайні в Мошнах, спиртзавод у Байбузах, шлюзи на річці Вільшаній, дві гімназії та церкву у Черкасах. Брав участь Городецький у проектуванні київських міських каналізаційних мереж; проектував, будував корпуси Південноросійського машинобудівного заводу на вулиці Жилянській, 107. Настала золота пора архітектора Городецького: він одержав замовлення на проекти трьох цілковито відмінних будівель. У серпні 1899 р. на схилі над Європейською площею він побудував Міський музей (нині – Національний художній музей) із класичним шестиколонним портиком, який стережуть двоє левів роботи Еліо Саля.
У 1900 р. на композитора каменю звернули увагу «тютюнові королі» — купці Когени. Вони запросили Городецького для спорудження кенаси — караїмського молитовного будинку на вулиці Підвальній (нині — Ярославів Вал, 7, Будинок актора). Ця будівля у мавританському стилі, стіни якої Еліо Саля оздобив різьбленням і ліпленням, урочисто освячена в 1902 pоці, досі є одним із найкрасивіших будинків міста. За роботу архітектор отримав у столиці караїмів Євпаторії на набережній землю для побудови власної вілли. У долині Либеді митець збудував у неоготичному стилі костел Святого Миколая, вперше використав залізобетонні палі та перекриття, а Еліо Саля прикрасив храм фігурами янголів.
Владислав Городецький вигідно одружився з коханою Корнелією, дочкою відомого підприємця, купця 1-ї гільдії Йосифа Івановича Марра. Для неї він розробляв різні моделі взуття та одягу, виконував найтонші ювелірні вироби. Разом вони їздили до Неаполя, де Городецький мав власну яхту. Для коханої Владислав збудував дивовижний палац із химерами.
Пристрасний мисливець, завзятий мандрівник Городецький здійснив «мисливське турне» по землях Ленкорані, Закаспійського краю, Туркестану, Афганістану, Алтаю, Західного Сибіру. На згадку про африканське сафарі В. Городецький видав у 1914 р. книгу «У Джунглях Африки. Щоденник мисливця», власноруч прикрашену малюнками і фотографіями. Згодом він написав книгу про свої пригоди на полюванні, проілюстрував її, а обкладинку зробив із шкіри забитого ним звіра. Залюблений у життя Владислав Городецький прикрашав землю України. Коли прийшла влада більшовиків, мусив виїхати до Варшави. Працював архітектором у міністерстві суспільних робіт Польщі. Згодом Городецький був головним архітектором усіх проектів філії американської компанії «Генрі Улен і Ко» в Персії, сучасному Ірані. Вершиною дворічного періоду став палац шаха, зведений у традиціях східної архітектури.
У кінці 1929 року Городецький здійснив шеститижневу мисливську експедицію до Мазендарану, північної провінції Ірану. Архітекторові стало зле після полювання. 3 січня 1930-го від серцевого нападу на 67-ому році помер Владислав Городецький у спорудженому ним готелі в Тегерані. Похований на римо-католицькому цвинтарі Долаб у Тегерані. На його могилі встановлено просту кам’яну брилу сірого кольору, яким він так широко користувався у своїх спорудах. На камені викарбувано напис: «С. п. Владислав Лєшек Городецький. 23.5.1863-3.1.1930. Професор архітектури. Нехай чужа земля буде легкою».
Змінювалися влади: одна страшніша за іншу, донищували культуру нашої землі. Перетворили Аскольдову могилу на танцювальний майданчик і нужник; знищили тюрбан кенаси, костел окупували спеціалізовані війська з «глушилками» іноземних радіостанцій, будинок із химерами заселили потворами. Влади змінювалися, а будівлі Владислава Городецького на нашій землі вистояли і не мають конкурентів.