Зінаїда Тулуб – авторка першого історичного українського роману-дилогії «Людолови», у якому життя українців зображено у широких міжнародних вимірах, а дії провідників – на тлі європейської політики.
28 листопада 1890 р. у Києві у родині відомого юриста побачила світ письменниця Зінаїда Тулуб . Її прадіди – запорозькі полковники, дід Олександр Тулуб – кирило-мефодієвець, приятель Т.Шевченка. Діди-прадіди були україномовними, а батько Зінаїди – російський поет, бабця по матері – француженка. Тож Зінаїда не тільки російськомовне оточення мала, вона змалку французькою щебетала. Дівчина закінчила Київську жіночу гімназію, потім Вищі жіночі курси історико-філологічного факультету, отримала ступінь кандидата філологічних наук. Київський університет залишив її для професури. Творити Зінаїда почала російською: з`явилися у друці її поезії «Саломея» (1914), «П» переклади з французької, повість «На роздоріжжі» (1916), книга «В порту» (1917-1918), віршована п’єса «Ілля Муромець».
Готова зразу повірити у ясні ідеали, молода жінка у 1919-1921 рр. очолила лекторську секцію в частинах Червоної Армії. Та проза життя диктувала своє: щоб прохарчувати маму та брата, Зінаїда Тулуб зайнялася перекладами з французької, з української на російську. Вона відійшла від політики, усамітнено заглибилася в роботу, писала сценарії для кінофабрики: «Гайдамаки», «Сагайдачний».
Пробу пера українською вона віднесла Тичині: переклад оповідання сподобався і Павло Григорович запропонував літературну роботу. Але мучили питання: Чи цим проживу? А якщо підписати контракт? З цього часу вона почала роботу над романом з історії 17-го століття, кожного місяця отримуючи 120-150 крб. Через півтора роки роман «Людолови» (І том) був готовий; його набрали і розсипали. Тільки коли у Москві схвально відгукнулися і уклали угоду на друкування, вийшли в світ два томи українською.
1934 року Зінаїда Тулуб видала роман «Людолови» – першу епопею вітчизняної історичної прози. Вперше життя українців було зображено у широких міжнародних вимірах, а дії наших провідників – на тлі європейської політики. Другий том російською мовою мав побачити світ у серпні 1937-го.
Зінаїда Павлівна мала 46 років, вела життя самітника-вченого. Коли її запитували: Чому вона сама? Куди дивляться чоловіки? – сумно посміхалася, бо найкращих забрала війна та сталінські чистки. Єдиною втіхою був кіт на ім`я Лірик – три «К» радянської жінки: кава, кішка, книжка, але не всім щастить і це мати. У травні 1937-го зважилась таки Тулуб на одруження. Подружнє життя, медовий місяць з романтикою кухні принесло елементи розради. Невже пік удачі? Роман «Людолови» послано на Всесвітню виставку до Парижу, навіть мала бути нагорода.
І от 4 липня 1937 року Зінаїду Тулуб арештовано; увесь архів родини, найкращий у Києві альбом автографів великих людей, було знищено. Її допитував слідчий Хват, який довів академіка Вавилова до смерті. 5 вересня 1937 р. — Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила українську письменницю Зінаїду Тулуб до тюремного ув’язнення строком на 10 років.
«З порога смерті благаю вас: дайте хоч ковток свободи!» — зойк болю та розпачу прорвався крізь колючі дроти на волю в словах Зінаїди Тулуб до найвищої посадової особи держави. Як «активний контрреволюціонер» письменниця відбула термін каторги на Колимі, перенесла за цей час дві онкологічні операції. Потім були 9 років важкого заслання до Казахстану. Там Зінаїда Павлівна працювала бібліотекарем і збирала матеріал про Тараса Шевченка. Доля звела її з 107-річним акином Ісхаковим, який хлопчиком чув акина Тараса. Ці матеріали дали змогу письменниці написати роман «В степу безкраїм за Уралом», присвячений дідусеві.
«Не дайте мені загинути на чужині», – просила вона, звертаючись до високих інстанцій. Тільки у вересні 1956 року завдяки Максиму Рильському Зінаїду Тулуб реабілітували за відсутністю складу злочину. Знесилена і хвора повернулася в Київ до маленької кімнатки на Коцюбинського, 2-А. Плакала, коли одержала паспорт (хоча він був не темно-зеленого кольору, як у всіх, а сірого із записом за графі «військово зобов’язаний» – «лишен права защиты Родины»). Радість і гордість відчула страдниця, коли видала роман про Т. Шевченка.
Працювала над книгою «Моє життя», завершити яку не судилося.
26 вересня 1964 р. на 74-му році не стало ще однієї шляхетної особистості з романтичною зовнішністю, витонченими манерами, досконалим знанням семи мов, яка мала рідкісний дар: високо нести стяг свого Духа.
