Олесь Жолдак

Народився Олексій 30 березня 1918 року в селі Велика Верблюжка Кіровоградської області в селянській родині. Босоноге дитинство малого пастушка. Початкова школа, куди бігав, аби підхарчуватися склянкою молока. Вісімнадцятирічним подався до Запоріжжя здобувати освіту у педагогічному технікумі (1936-1940). Разом із однокурсниками будував міст через Мокру Московку біля автовокзалу. З 1937-го року почав друкувати свої поезії, захопився перекладом. Працював у редакції газети «Червоне Запоріжжя».
У Запоріжжі Олекса Жолдак зустрів кохання з першого погляду: Олесь і Єва подивились одне на одного — та й заклякли. Познайомилися. Єва Устимівна Нарубіна на два роки молодша, народилася у Кадіївці, на Донеччині, у 16 стала студенткою історико-філологічного факультету КНУ ім. Шевченка. Потім Олесь приїхав до Києва: писав про Міцкевича, але не знав польської. Єва допомогла. У 1941 р. у Запоріжжі розписалися.
Та війна їх розлучила: Єва стала зв’язківцем і снайпером. Під час німецько-радянської війни Олесь першим із гвардійських офіцерів командував “катюшами”, як прозвали гвардійські реактивні міномети, встановлені на автомашинах. Прославився у битві під Москвою у 1942 році, про що писала “Правда” під рубрикою “Навечно в памяти народной”… Зі своїми “катюшами” пройшов всю Україну, Угорщину, Польщу… Нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ст., Червоної Зірки (двома), медалями та Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.
Повернувся Олесь до редакції газети “Червоне Запоріжжя”, але покликав Київ: “Радянська Україна”, “Літературна Україна”, журнал “Перець”. Єва працювала перекладачкою, писала поезії. Винаймали маленьку кімнатку під стріхою, потім отримали квартирку в гуртожитку. Знайшлася молодим Женічка, через три роки – Богдан (Жодя-Бодя). Отримали родинне гніздечко, звите німецькими військово полоненими на вулиці Льва Толстого, будинок 5-А, пом. 17. Забрав Олесь маму – Марину Григорівну Жолдак-Бебик. Вона любила онуків, пестила їх і люто ненавиділа Сталіна й більшовиків, бо її чоловік Іван Опанасович сидів в зоні на Воркуті. Марина Григорівна мала ідею-фікс – спалити партійні квитки сина та невістки.
Якось узимку Олесь привів додому гостя у лижному костюмі, парусинових черевиках, без шапки, куртки – харків’янина Миколу Лукаша, «дядю Колью», якому ніде було переночувати. Справа в тім, що Олесь Жолдак тоді працював завідуючим відділу зарубіжної літератури Держлітвидавництва і познайомився з Лукашем, коли читав рукопис перекладу «Фауста» Гете. З’ясувалося, що Лукаш з 1937-го був однокурсником Єви в університеті.
Дружне життя родини порушив голова сім’ї: купив радіолу «Балтику», спочатку вона стояла мовчки, бо її треба було спершу зареєструвати в органах. А потім – Лукаш цілими ночами слухав тихо увімкнутий радіоприймач, схилившись до зеленого вічка індикатора. Недаремно червоні всіх знавців мов записували у шпигуни та знищували. Микола Лукаш, поліглот знав стільки мов, що радіоглушилки не могли всіх заглушити. Вдень і вночі слухав і переказував почуте.
Згодом Микола Лукаш отримав квартиру в Києві, дружба продовжилась, але зустрічалися рідше. Все частіше Олесь спілкувався з Андрієм Малишком: ресторани, чаркування… Не змогла Єва простити нюансів, розлучилися, розміняли квартиру, вона з Богданом переїхала в комуналку на вул. Червоноармійську, 12. Знання десяти мов допомогло Єві. Згодом Є. Нарубіна редактор усіх книг Богдана Жолдака.
Поступово Олесь Жолдак – лірик у душі став поетом-пересмішником, пародистом, сміхуном. Автор дотепних самобутніх пародій, дружніх шаржів, епіграм (збірки «Відколювання номерів» (1960), «Вибрики Пегаса» (1968), «Маститі мастаки» (1983). Якось Максим Рильський, прочитав Жолдакову пародію на себе і негайно ж написав авторові рекомендацію до Спілки письменників. У Спілці письменників СРСР О. Жолдак з 1961 року.
Олесь просто жив вільним і ні від кого незалежним, гордим і смішливим; радів, що живе, тішився маленькими радощами, милими миттєвостями. Писав рідко, більше часу та снаги віддавав редакторській роботі
На початку дев’яностих почали відкриватися старі, фронтові рани. Додалася тяжка невиліковна хвороба. Почав сліпнути, майже нічого не бачив. Нестерпний біль удень і вночі. Не міг спати. Медицина нічим не могла зарадити, мучився, терпів. Убивала самотність, порожнеча довкола себе. Він не став покірно чекати агонії кінця.
8 червня 2000 р. ранковим Києвом швидко йшов високий, по-парубоцькому підтягнений чоловік у плащі. На березі сиділи рибалки і поволі спостерігали. Чоловік підійшов до Дніпра, молитовно застиг, наче просив Славуту про вічний спокій. Раптом чоловік зняв плащ, поклав його на парапет, зайшов у Дніпро і зник у його світлих водах… Так у дніпрових хвилях утопив свій біль 82-річний поет, гуморист, перекладач Олесь Жолдак, батько Богдана Жолдака.